Космічний телескоп James Webb дослідив пару карликових галактик і виявив, що вони містять надзвичано важкі чорні діри. Це кидає виклик нинішнім уявленням про те, як еволюціонують зоряні системи.

Надмасивні чорні діри у карликових галактиках
Нещодавно група науковців опублікувала в журналі Astronomy and Astrophysics дослідження пари карликових галактик за допомогою космічного телескопа James Webb. Вони виявили у них пару надмасивних чорних дір, які примусили їх вкотре замислитися над тим, наскільки точно ми уявляємо собі процеси еволюції зоряних систем.
Надмасивні чорні діри й раніше знаходили не тільки у великих зоряних системах, подібних до Чумацького Шляху, а й у карликових галактиках. Однак вони були відносно невеликими, тож вважалося цілком можливим, що там варто пошукати об’єкти проміжної маси, а щось більше знайти малоймовірно.
Взагалі маса галактики та чорної діри у її центрі мають відповідати одна одній, бо вони розвиваються у тісному взаємозв’язку. Тому маса другої повинна лежати у межах 0,1–0,5 % від маси першої. Однак саме James Webb раніше вже спростовував ці міркування своїми даними.
Гарячі карликові галактики
Проте в останні роки, коли найсучасніший із космічних телескопів знаходив щось таке, що перевертало астрономічну науку з ніг на голову, це майже завжди було на краю відомого космосу. І навіть ті галактики, в яких вже знаходили занадто масивні чорні діри, ми бачили такими, якими вони були у перший мільярд років існування Всесвіту.
Але у новому дослідженні йдеться про значно ближчі об’єкти. Їхнє червоне зміщення складає лише 0,7. Це не зовсім у нас за порогом, але і не на іншому кінці Всесвіту. І що найцікавіше, спочатку карликові галактики, названі Пелеас та Неліус, взагалі скидалися на звичайні яскраві блакитні системи.
Їх вважали карликовими галактиками з невеликою кількістю пилу та активним зореутворенням. Так тривало доти, доки на них не спрямували інфрачервону камеру телескопа James Webb. Саме тоді науковці з’ясували, що пилу там насправді багато, а всередині приховані справді великі чорні діри.
Їхня маса може сягати 60 % від маси самої карликової галактики. І у вчених, як завжди у цих випадках, немає цьому пояснення. Вони просто не спостерігали ці об’єкти достатньо довго для того, аби зрозуміти, як же вони ростуть.
Ще однією цікавою особливістю карликових галактик Пелеас і Неліус є відсутність рентгенівського випромінювання з їхніх центрів. Це може свідчити або про те, що навколо чорних дір немає акреційних дисків, або про те, що з певних причин ми їх не бачимо. Науковці сподіваються знайти відповідь на це запитання.
За матеріалами phys.org