Напевно, всі чули, що на наше життя таємно впливають рептилоїди з космосу. Але з якої зорі вони прилетіли? Як давно люди про них знають? І чому вони ворожі до нас? У цій статті розповімо всю правду про них.
Таємниці історії
Рептилоїди — це прибульці з космосу, які на вигляд, як гуманоїди із зеленою шкірою рептилій, мають очі, як у змій, та часто — роздвоєний язик. Вони дуже вміло маскуються під людей, зокрема й відомих, і будують всесвітню змову. Проте хоробрі борці за правду все одно їх викривають.
Майже напевно, щось таке ви хоча б раз у житті чули. Звичайно, що це — маячня. Проте тисячі й мільйони людей у це вірять. І тому одразу виникає питання: чи є за всіма цими розповідями бодай якась правда, і якщо ні, то звідки вони взагалі взялися.
Почати варто з того, що образ рептилоїда, яким ми його знаємо, невідомий жодній стародавній міфології, принаймні з-поміж тих, що добре вивчені. В них зустрічаються люди-рептилії типу античної Ламії чи наги з південно-східної Азії, але вони не мають нічого спільного з повністю вкритим зеленою шкірою антропоїдом. Це — істоти з людським торсом та зміїним тілом замість ніг.
Тому всі посилання на стародавні перекази, якими можуть оперувати прихильники теорії про них, — вигадка від початку і до кінця. Вперше про людей-рептилій у сучасному розумінні написала у другій половині XIX століття російська письменниця Олена Блаватська. Її творчість стала основою для практично усіх псевдонауковців та містиків — від тих, хто працював у Третьому Рейху до тих, хто зараз творить на цю тему в тіктоці.
Проте основна тема книг Блаватської — люта суміш із містики та науки про світовий дух, який керує розвитком цивілізацій через повторення космічних циклів. Наслідком цього у письменниці є теорія зміни рас на Землі, які по черзі виникають, досягають піка розвитку, а потім занепадають.
І ось у розрізі цього вона і згадує попередню расу людей-драконів, які колись існували на нині затонулому в Індійському океані континенті Лемурія. Варто зауважити, що назву і концепцію цієї землі вона чесно запозичила у тогочасних вчених, які за відсутності теорії руху літосферних плит ніяк не могли пояснити, чому лемури та частина іншої фауни зустрічаються на Мадагаскарі та у Південно-Східній Азії, але нічого подібного немає у значно ближчій Африці.
Пояснити все це і мав названий на честь лемурів шматок Землі. У науці ця теорія достатньо швидко стала маргінальною, але Блаватську це не непокоїло. Чому вона населила Лемурію саме рептиліями? Цілком можливо, що свою роль у цьому відіграв образ динозаврів, яких саме тоді активно почали знаходити і які були дуже модними.
Саме від неї людство вперше дізналося, що люди-дракони ворожі до людей звичайних. А причина цього полягає в тому, що континент їхній хоч і затонув, але вони не хочуть вимирати й усіляко шкодять нам, бо ми ідемо до піка своєї могутності. Нащадками рептилоїдів із Лемурії Блаватська називає євреїв.
Тобто світова змова проти всього людства у міфі про рептилоїдів з’явилася раніше, ніж тема космосу. І, звичайно ж, ключову роль у подальшому його розповсюдженні відіграло саме твердження про залученість до всього цього євреїв, бо антисемітизм у тогочасній Європі був значно розповсюдженіший, ніж знання східних містичних практик, які Блаватська безбожно перебрехала.
Рептилоїди у книгах і на екрані
Поки читачі Блаватської займалися знищенням євреїв, рептилоїдний міф існував десь на периферії їхньої свідомості. Для того, аби виправдати масові убивства, у них були значно приземленіші аргументи.
Тим часом образ людини-рептилії просочився у масову культуру. Першим рептилоїда описав у 1929 році «батько» Конана-руйнівника, американський письменник Роберт Говард. Щоправда, у нього вони все ще витримані скоріше в античній традиції: мають людське тіло і кілька зміїних голів, але вже цілком у дусі Блаватської та її сучасних послідовників уміють маскуватися під людей і залазити до них у підсвідомість.
Надалі образ рептилоїда як істоти, яка прилетіла до нас із космосу з ворожими цілями, розвивався саме у науковій фантастиці. Наприклад, горни із «Зоряного шляху» та Х’харни з «Повернення до зірок» Едмонда Гамільтона — типові рептилоїди. Останні навіть вміють влазити своїм жертвам у голови. Єдине, що ніхто не прив’язував їх до євреїв і світової змови. Проте всесвітньо відомим і звичним мільйонам людей образ рептилоїда зробила саме наукова фантастика, яка від самого початку не претендувала на правду про те, хто насправді керує нашим життям.
Девід Айк
Тим часом у 1940 році американський окультист Клод Доггінс, який писав під псевдонімом Моріс Доріль, незалежно від письменників-фантастів винайшов звичних нам рептилоїдів із зеленою шкірою та однією головою, як у ящірки. Його творіння, про яке він розповідав, що знайшов його під пірамідами Гізи у Єгипті, називалося «Смарагдові таблиці Тота Атлантського».
У цій збірці псевдоміфів, явно написаній під впливом «Таємної доктрини» Блаватської, рептилоїди вже мандрують у «літаючих супницях» і перебувають у змові з Антихристом. Проте спочатку вони не ототожнювалися з космосом, а жили у гігантській порожнині, що, на думку Доггінса, займає увесь внутрішній простір Землі, а вчені приховують це. І лише у 1950-х він, на хвилі захоплення літаючими тарілками, таки визнав їх іншопланетянами.
При цьому варто зазначити, що всі вищеописані автори ніде не ототожнювали рептилоїдів з ануннаками, що є звичайною справою зараз. А в середині ХХ століття це була зовсім незалежна езотерична теорія, яку розвивав Захарія Сітчин. Ануннаки, на відміну від рептилоїдів, від самого початку були прибульцями з космосу, але при цьому не рептилоїдами, й світових змов прямо зараз не плели.
Проте «Смарагдові таблиці» так і лишилися мало кому відомими, якби у Доггінса не знайшовся талановитий послідовник — Девід Айк. Як і всі його попередники, жодного відношення до науки він не мав (і не має досі). До того, як зацікавитися таємницями Всесвіту, він був футболістом, потім — футбольним коментатором, потім — спікером від Партії зелених (зелених! Чи може це бути збігом? У рептилоїдів же теж зелена шкіра!).
Усе це зовсім не завадило йому на початку 1990-х поєднати у власному вченні не тільки роботи Доггінса, Сітчина та Блаватської, а й популярний фантастичний образ рептилоїда, «Протоколи сіонських мудреців» і ще безліч інших конспірологічних теорій. Мабуть, саме таким широким охопленням найпопулярніших вигадок і пояснюється успіх рептилоїдів як сучасного міфу.
Рептилоїди й астрономія
Саме Айку ми також дякуємо за те, що можемо вказати місце не тільки на Землі, але й на небі, звідки прибули рептилоїди. У своїх ранніх роботах їхньою історичною батьківщиною він називає зорю Альфа Дракона, або ж Тубан.
Тут він, схоже, робить відсилання до Блаватської, у якої рептилоїди теж називаються «людьми-драконами». Та значно важливішим із точки зору астрономії є те, що це реальне світило, яке справді 4500 років тому було найближчим до північного полюса світу і розташоване за 303 св. роки від нас.
Але знайти поруч із цією зорею прабатьківщину раси, що на мільйони років старша за людство, не вийде. Річ у тім, що насправді це — система з двох білих зір, що обертаються одна навколо одної за 51 день.
Маси компонентів становлять 3,2 та 2,4 маси Сонця, а світимості — 240 та 48 світимостей нашої зорі відповідно. Навіть якщо якась планета у системі і є, життя на ній просто не встигло розвинутися, бо вік системи складає близько 300 млн років.
З іншого боку, пізніше Девід Айк все частіше згадував як батьківщину рептилоїдів планету Нібіру, яку ніяк не можуть знайти сучасні астрономи, але яка, на його думку, добре була відома стародавнім цивілізаціям.
Докладно про Нібіру можна прочитати ось у цій статті. Варто лише сказати, що Айк слідом за Сітчиним повторює, що це небесне тіло має перигелій між Марсом та Юпітером і період обертання у 3600 років.
Якби подібне небесне тіло справді існувало в Сонячній системі й мало пройти свій перигелій упродовж найближчих 50 років, воно вже перебувало б на відстані лише кількох десятків астрономічних одиниць від Сонця, і астрономи давно б його виявили — приховати таке було б неможливо.
Загалом же можна резюмувати, що міф про рептилоїдів із космосу — відносно нове явище, яке від самого початку має прив’язку до земних конфліктів, а ось зв’язок його із космосом і досі достатньо умовний. Як і більшість подібних теорій, він являє собою нашарування вигадок, якими має займатися культурологія, а не астрономія.
