Науковці використали одразу кілька радіотелескопів, щоб зрозуміти, звідки до нас приходять повільні радіоімпульси. Вони з’ясували, що їхнім джерелом є пари, що складаються з білого та червоного карликів.
Повільні радіоімпульси
Міжнародна група науковців розгадала таємницю повільних радіоімпульсів, які приходять до нас ніби нізвідки. Вона непокоїла астрономів вже кілька років, але у новому дослідженні, опублікованому в журналі Nature Astronomy їхнє джерело таки остаточно ідентифікували.
Відтоді як Микола Кардашов у 1964 році вперше розглянув питання, про те, як для земних астрономів має виглядати сигнал від іншопланетян науковці відкрили чимало періодичних джерел радіовипромінювання. Їх називають транзієнтами.
Транзієнти розрізняються як за періодами, так і за частотою, на якій вони спостерігаються. Комбінація цих двох параметрів створює кілька десятків різновидів періодичних сигналів, з якими стикаються науковці. Джерела частини з них відомі, частини — ні.
Ті транзієнти, про які йдеться, спостерігаються в радіодіапазоні — на хвилях, довших за видиме світло. Їхня періодичність може становити від кількох хвилин до кількох годин. В архівних даних їхні сліди вперше виявляють ще у 1988 році, тобто насправді ці явища спостерігають уже досить давно.
Загадка
Самі по собі повільні радіоімпульси далеко не належать до найпотужніших транзієнтів, відомих астрономам, і їх неможливо порівнювати з гамма-сплесками. До того ж напрямки, з яких вони надходять, добре визначені. Проблема полягає лише в тому, що у видимому діапазоні в цих ділянках не спостерігається жодних об’єктів, які могли б бути джерелами таких сигналів.
Повільні радіоімпульси дуже схожі на ті, що приходять від пульсарів. Ось тільки періодичність останніх вимірюється секундами та мілісекундами, й це змінити ніяк не можна. Нейтронна зоря повільніше обертатися не може, а саме такі об’єкти, коли вони в парі зі звичайним світилом, і породжують ті самі сигнали, що можна використовувати як найточніший годинник.
Проте ідея про те, що джерело повільних радіоімпульсів має бути якоюсь парою об’єктів, яка в оптичному діапазоні занадто слабка для спостереження з великої відстані. І найкраще на цю роль підходять білі та червоні карлики.
Пари карликів
Червоні карлики мають діаметр від однієї десятої, до 40 % сонячного. Білі взагалі ближчі за розміром до Землі. При цьому вони, як і нейтронні зорі, є фінальною стадією еволюції світил і насправді є масивнішими членами пари.
Як і нейтронні зорі, білі карлики можуть мати потужні магнітні поля, а в тісних подвійних системах на них навіть може відбуватися акреція речовини. Вченим відома принаймні одна така система, яка є джерелом періодичних радіосигналів, щоправда, з періодичністю, близькою до тієї, що спостерігається у пульсарів.
Але чи може бути так, що джерела усіх повільних радіоімпульсів є подібними системами? У 2025 для двох із них дійсно було доведено, що вони є тісними парами з білого та червоного карликів. Однак більшість із них занадто далеко для прямої ідентифікації.
І ось тепер науковці застосували одразу три наземні радіотелескопи для дослідження джерела повільних радіоімпульсів GPM J1839-10. Воно розташоване на відстані 15 тис. св. років від нас і побачити у видимому світлі нічого не вдається.
Однак аналіз радіосигналу показує, що імпульси з’являються групами по 4–5 кожні дев’ять годин. Такий часовий інтервал навряд чи можна пояснити інакше, ніж періодом обертання двох зір у системі. Отже, гіпотезу щодо природи цього транзієнта вкотре було підтверджено.
За матеріалами phys.org
