Звідки ми? Хто ми? Куди ми йдемо? Вічні питання, на які немає відповіді. Але вони спонукають нас до пошуку. Спонукають іти світ за очі — можливо, там, за обрієм, є якісь підказки.
Книга Роберта Зубріна нагадує, що мандри за обрій водять нас по колу. За визначенням. Бо обрій — це лінія, яку ми бачимо внаслідок того, що опускаємо очі до землі, замість дивитися вгору. А Жага Космосу кличе нас у той простір, де обрію нема як такого, а є лише незбагненна безкінечність, що простягається на всі боки.
За фахом Роберт Зубрін — космічний інженер, а отже, він дуже добре знає, що відбувається в цій царині зараз, що нам під силу зробити вже в найближчій перспективі, а що ми, найімовірніше, зможемо через десятки й сотні років. І це — не вільний політ фантазії. Це прогнози інженера та науковця. Щоправда, надзвичайно пристрасного інженера та науковця.
Це науково-популярна книга, але вона не менш захоплива, ніж найкраща фантастика, бо все, що описує автор, відбувається просто поруч із нами — треба лише роззирнутися навкруги. Зубрін констатує, що настав час народження нового людства — у світ виходить homo cosmicus (людина космічна).
Ця книжка — запрошення до всіх землян узяти участь у найцікавішому проекті в історії людства. Або, якщо не взяти участь особисто, то хоч би не проґавити — хоч би зацікавлено вдивлятися, як це роблять інші, й уболівати за наших нових колумбів…
Зубрін переконує, що експансія в космос — не просто наше право, не просто сміливий проект невгамовних душ, а наш прямий обов’язок перед самим життям. Справа в тому, що Земля до появи перших організмів була геть не пристосована до життя, яким ми його знаємо нині. Не було ґрунту, щоб росли рослини… не було навіть вільного кисню для дихання — він був увесь зв’язаний у вигляді оксидів. Щоб його вивільнити, знадобився складний і довгий біохімічний процес. Те, що ми бачимо навкруги нині — результат терраформування… результат того, що саме життя поступово переоблаштувало планету таким чином, щоб тут з’явилися ми — істоти, здатні рушити проєкт далі. Тобто, ймовірно, космосу чомусь було конче потрібно оживити той камінь, який ми тепер називаємо Землею. То чи не є нашим прямим обов’язком здійснювати подальшу експансію за межі цієї крихітної блакитної кульки, долаючи безодню… наповнюючи безодню собою? Звісно, якщо тільки ми чомусь любимо цей світ і своє плинне життя в ньому…
Тільки найцікавіші новини та факти у нашому Telegram-каналі!
Долучайтеся: https://t.me/ustmagazine
