Дивні назви космічних обʼєктів

Людина тисячоліттями вдивлялась у простір над головою й заселяла його тим, що мало для неї значення на Землі. Боги, демони, герої — усі вони опинились на небосхилі. Але більшість із того, що там є, імені так і не отримало. І не тому, що нецікаве. Просто людина ще не була здатна зазирнути так глибоко в космос. А коли змогла — виявилось, що правила гри вже змінились. Замість імен — ідентифікатори. Замість легенд — каталоги. Хоча інколи серед них зустрічається назва, яка щиро дивує своєю неординарністю і є досить несподіваною для холодного космосу.

Перші імена

Є назви, які можна вимовити вголос, дивлячись на небо. А є ті, що існують лише в таблицях. Власні імена — це спадок епохи, коли небо обмежувалось тим, що видно неозброєним оком. Ідентифікатори — результат часів, коли воно перетворилось на безмежний архів.

П’ять планет стародавні греки помітили давно. Вони рухались по небу інакше, кожна у своєму ритмі. Грекам і римлянам це здавалось не випадковим. Яскравість, колір, швидкість руху — все вказувало на характер. Марс червоний, як кров, тож бог війни. Венера — найяскравіша на небі — богиня краси. Меркурій мчить швидше за всіх — вісник богів, той що не стоїть на місці. Юпітер сяє рівним, спокійним світлом і рухається неквапливо — таким може бути лише цар богів. Сатурн ще далі й ще повільніший, тож він — батько богів, старіший за все, межа видимого світу.

Земля у цю логіку не вписалась. Вона не «там», на небі, — вона «тут», під ногами. Назва походить із давньоанглійського «eorþe» і означає просто «ґрунт». Жодної міфології.

Арабські астрономи VIII–XIII століть працювали в епоху, яку історики називають золотим віком ісламської науки. Багдад, Дамаск, Кордова — у цих містах перекладали грецькі трактати, відкривали обсерваторії й систематизували знання про небо, поки більша частина Європи про це ще не думала. Складали власні каталоги й давали зорям описові імена — за розташуванням у сузір’ї або за зовнішнім виглядом об’єкта. 

Денеб означає «хвіст» — зоря у хвості Лебедя. Альдебаран перекладається як «той, що слідує» — він іде за Плеядами по небу. Вега означає «орел, що пікірує». Бетельгейзе походить від арабського «рука Оріона» — yad al-jawzā’. Коли в епоху Відродження в Європі ці тексти перекладали латиною, переписувачі прочитали початкову літеру «й» як «б» — і «яд» перетворилось на «бет». Звідси й з’явилась Бетельгейзе. 

Але не всі арабські назви такі поетичні. Алгол у сузір’ї Персея — це «аль-Гуль». В арабському фольклорі так називали істоту, що мешкає в пустелі, живиться мертвечиною й полює на самотніх мандрівників. В українській традиції найближчий відповідник — упир. Зоря отримала цю назву через свою поведінку: вона регулярно тьмяніє, і стародавні спостерігачі вбачали в цьому щось зловісне — і, як не дивно, не помилились. Просто демоном виявилась не сама зоря, а її невидимий супутник. Сьогодні ми знаємо, що Алгол є подвійною зоряною системою, де один компонент час від часу перекриває інший.

Власних імен вистачало для яскравих зір, але небо — неосяжне. Дедалі більше астрономів відчували потребу впорядкувати все, що вже вдалося розгледіти — й у 1603 році німецький астроном Йоганн Баєр запропонував першу систематичну схему позначень. У своєму атласі Uranometria він хотів позначити зорі грецькими літерами у порядку від найяскравіших до найтьмяніших: альфа — найяскравіша в сузір’ї, бета — друга, далі за алфавітом. Логіка проста і зрозуміла. Та вже у першому ж сузір’ї вона дала збій.

В Оріоні Баєр позначив буквою «альфа» Бетельгейзе, хоча насправді яскравіший Ригель отримав «бету». Річ у тім, що вчений розставляв зорі першої величини не строго за блиском, а з півночі на південь — Бетельгейзе розташована вище в сузір’ї. До того ж Бетельгейзе — змінна зоря і в певні моменти може зрівнятись із Ригелем за яскравістю. Так позначення зафіксувало не факт, а момент спостереження, і залишилось назавжди.

Ще один злам традиції стався у 1781 році. Британський астроном Вільям Гершель виявив нове небесне тіло у Сонячній системі й назвав його Зорею Георга (Georgium Sidus) на честь короля Георга III, який фінансував його дослідження. Наукова Європа відреагувала різко: назва порушувала тисячолітню традицію, вписувала ім’я живого монарха в небесний атлас і до того ж називала планету зорею. 

Французькі астрономи пропонували назвати планету Гершелем — на честь відкривача. Врешті переміг варіант німецького астронома Йоганна Боде — Уран, батько Сатурна у грецькій міфології. Загальноприйнятим це ім’я стало лише у 1850 році, через сімдесят років після відкриття. Уран лишився єдиною планетою Сонячної системи з грецьким іменем замість римського.

Коли назва — випадковість

Шарль Мессьє увійшов в історію астрономії як людина, яка склала один із найвідоміших каталогів неба. Але зробив він це зовсім з іншим наміром. Мессьє полював на комети — й нічого більше, — а розмиті плями, які постійно траплялись йому в телескоп і нагадували комети, дратували й відвертали увагу. Щоб не витрачати на них час, він почав їх записувати. Так з’явився список зі 110 об’єктів з позначеннями М1–М110. Сьогодні цей список — одна з найпопулярніших карт неба для аматорів, а самі комети, заради яких усе починалось, давно відійшли на другий план.

У 1995 році телескоп Hubble зняв газові колони в Туманності Орла. Астрономи Джефф Гестер і Пол Скоуен, які зробили цей знімок, назвали структури Стовпами Творіння — адже всередині цих колон газу і пилу буквально народжуються нові зорі. Образ прийшов із проповіді британського пастора XIX століття, де «стовпи творіння» означали основи світу. Науковий термін для таких утворень звучить інакше: «стовбури слона» — хмари газу і пилу, що чинять опір випромінюванню сусідніх зір. Але зрештою в історію увійшла зовсім не наукова назва. 

Буває і так, що назва народжується з розгубленості. Восени 1967 року аспірантка Кембриджського університету Джослін Белл Бернелл помітила на паперових стрічках радіотелескопа дивний повторюваний сигнал. Він пульсував із точністю годинника — один імпульс кожні 1,3 секунди. Нічого подібного раніше не фіксували, й перше, що спало на думку, — це штучний сигнал. 

Джослін і її науковий керівник Ентоні Г’юїш позначили джерело LGM-1 — «Маленький зелений чоловічок номер один». Потім відкрили другий такий об’єкт в іншій частині неба, і гіпотезу про позаземний розум довелося відкинути. Природний об’єкт отримав нову назву — пульсар, від англійського «зоря, що пульсує». Але неофіційне прізвисько LGM-1 збереглось у наукових статтях як нагадування про кумедний момент, коли вчені не знали що саме відкрили.

Схожа історія сталася з квазарами. На початку 1960-х радіотелескопи фіксували потужні джерела випромінювання, які нагадували зорі. Їх назвали «квазізоряними радіоджерелами». Точна назва, але незручна. У 1964 році астрофізик Хон-Йі Чу (Hong-Yee Chiu) написав у журналі Physics Today, що використовуватиме скорочення «квазар» — просто для зручності. Назва залишилась. Пізніше виявилось, що більшість із них взагалі не випромінюють у радіодіапазоні, й «радіоджерело» у назві втратило сенс. Та вони так і лишились квазарами — назва пережила власне значення.

Найдивніші назви

Деякі назви в астрономії виникають із чистої описовості. У 1987 році група астрономів, які назвали себе «Сім самураїв», під керівництвом Алана Дресслера зафіксувала дивний гравітаційний потік: мільйони галактик, включно з нашим Чумацьким Шляхом, рухаються в одному напрямку, наче щось велике їх притягує. Дресслер назвав це джерело Великим Атрактором. Не об’єкт, не галактика, не скупчення — просто місце. Гравітаційний центр надскупчення Ланіакея, прихований за пиловими хмарами нашої Галактики. Назва не претендує на поезію, вона просто описує те, що відбувається. 

Греко-римська традиція також не зникла. Вона масштабувалась. Для певних категорій об’єктів астрономи винайшли тематичні принципи. Троянські астероїди, які рухаються на тій самій орбіті, що й Юпітер, отримали імена героїв Іліади: Ахілл, Гектор, Одіссей. Астероїди-кентаври, що мандрують між орбітами Сатурна і Нептуна, називають іменами кентаврів з грецьких міфів: Хірон, Фол, Несс. Категорія визначає тему, тема визначає ім’я.

Астрономи зверталися до скандинавської, інуїтської, індуїстської, полінезійської міфологій — будь-яка культура, де є свої боги й герої, могла поповнити небесний атлас. Наприклад, транснептуновий об’єкт Gǃkúnǁʼhòmdімà — кандидат у карликові планети, відкритий 2007 року в найвіддаленіших околицях Сонячної системи. Його назва походить із мови юǀʼхоан (Juǀʼhoan) — однієї з мов народів сан у Намібії.

Gǃkúnǁʼhòmdімà — це «дівчина-трубкозуб» з юǀʼхоанської міфології, захисниця свого народу, яка карає кривдників магічним рогом оріксу і градовою хмарою. Назва містить клацальні приголосні — особливі звуки, яких немає в жодній європейській мові, і які більшість людей фізично не можуть відтворити. Супутник об’єкта отримав ім’я Gǃòʼé ǃHú — за тією ж традицією. МАС свідомо обрав цю назву як частину ширшої політики культурного розмаїття в астрономічній номенклатурі.

Література також впливала на астрономічні назви. Джон Гершель, син першовідкривача Урана, назвав перші відомі супутники планети на честь персонажів п’єс Шекспіра і поеми Александра Поупа. Тепер усі 27 супутників Урана мають літературні імена: Оберон, Пак, Міранда, Аріель. Про це варто почитати докладніше. 

Окремий клас — назви, що народилися з людської фантазії. Астрономи теж люди, й коли в телескоп видно щось схоже на знайомий образ, утриматись важко. Туманність Кінська Голова в Оріоні отримала назву за темним виступом газу, який справді нагадує профіль коня.

Туманність Котяча Лапа в сузір’ї Скорпіона — за округлими газовими бульбашками, схожими на подушечки лапки. Туманність Курка, що біжить (IC 2944) у сузір’ї Центавра — яскрава пляма газу, яка справді нагадує птаха в русі. 

Галактика Сомбреро отримала ім’я за характерним темним поясом пилу й опуклим центральним балоном — мексиканський капелюх, побачений збоку.

Туманність Вугільний Мішок у Південному Хресті — зовсім навпаки: не яскравий об’єкт, а чорний провал на тлі Чумацького Шляху, темна хмара, що поглинає світло зір за нею.

Галактика NGC 5247 отримала прізвисько Порожньоголова. Спіральна структура є, рукави розвинені — але центральний балдж, характерний для більшості спіральних галактик, майже відсутній. 

Є і темніші асоціації. Туманність Чорна Вдова у сузір’ї Зайця — пульсар, що поступово руйнує свого зоряного компаньйона, висмоктуючи з нього речовину. Назва відсилає одразу до двох речей: форми туманності, схожої на павука, і поведінки самки чорної вдови, яка поїдає партнера після спарювання. 

Галактичний кластер Abell 2744 неофіційно називають Порожньоголовим Черепом — гравітаційне лінзування і розподіл яскравості в рентгенівському діапазоні створюють ілюзію порожніх очниць. Це вже не поезія. Інколи темрява сама підказує назви.

Каталоги та хто вирішує сьогодні

Власних імен у небі набагато менше, ніж здається. Більшість об’єктів існують лише як записи в каталогах — рядки координат, буквено-цифрові ідентифікатори, порядкові номери. Система каталогів будувалась поступово, і кожен новий каталог розширював попередній.

Першим масовим був атлас Баєра Uranometria 1603 року — 1564 зорі з грецькими позначеннями. Потім прийшов каталог Мессьє з його 110 об’єктами. У 1888 році данський астроном Джон Луї Еміль Дреєр видав Новий загальний каталог туманностей і зоряних скупчень — NGC (New General Catalogue of Nebulae and Clusters of Stars), який вмістив 7840 об’єктів, кожен із порядковим номером.

Зараз один обʼєкт може мати позначення в кількох каталогах одночасно. Бетельгейзе — це α Orionis за Баєром, HR 2061, HD 39801 і 2MASS J05551028+0724255. Чотири різні системи, чотири різні ідентифікатори — й одна зоря за всіма ними.

Та існують і каталоги, де зоря отримує не цифру і не ім’я бога, а ім’я людини, яка її вперше каталогізувала. Французький астроном Жером Лаланд уклав каталог майже 50 000 зір ще 1801 року, німецький астроном Макс Вольф і американець Френк Росс продовжили цю традицію на початку XX століття, а Вільгельм Глізе — у 1950-х. Їхні імена живуть у позначеннях і досі — Вольф 359, Росс 128, Лаланд 21185, Глізе 667.

Деякі обʼєкти отримали імена астрономів напряму, поза каталогами. Наприклад, зорі Барнарда, Тігардена та Шольца, а також система Люман 16. Але з часом кількість відкриттів переросла можливості окремих людей, і настав час централізованого порядку.

Сьогодні єдина організація, що офіційно присвоює назви небесним об’єктам — це МАС — Міжнародний астрономічний союз (IAU, International Astronomical Union), заснований 1919 року. Окремі робочі групи відповідають за зорі, планети, малі тіла та інші категорії. Офіційних власних імен МАС затвердив трохи більше трьохсот для зір — решта мають лише ідентифікатори.

Багато хто чув про можливість «купити» зорю і назвати її на честь коханої людини. МАС прямо пише: комерційні сертифікати не мають жодної офіційної сили. Компаній, які їх продають, — сотні, але жоден астроном такі імена не використовує.

Єдиний спосіб для широкої публіки офіційно вплинути на назву об’єкта — це конкурси, які МАС проводить час від часу. У 2024 році радіошоу Radiolab спільно з МАС організували голосування за назву квазісупутника Землі — астероїда 2004 GU9, який рухається навколо Сонця орбітою, схожою на земну, і залишиться поруч із нашою планетою ще близько шести сотень років. Надійшло майже три тисячі пропозицій із дев’яноста шести країн. Переміг варіант Кардея — римська богиня порогів і переходів.

МАС також свідомо розширює географію назв: серед нових офіційних імен зір дедалі більше слів із мов корінних народів Африки, Азії та Америки. Gǃkúnǁʼhòmdímà — один із прикладів цієї політики.

Від богів античності через арабські рукописи, сердиту Європу і кодові прізвиська до голосування в Інтернеті — логіка присвоєння імен змінювалась разом із тим, як людина розуміла небо. Назви, які ми знаємо зараз, є спадщиною цієї історії.