Ми вже розповіли вам про низку гучних космічних аварій. Кожна з них призвела до загибелі людей і мала дуже серйозні наслідки для розвитку космонавтики.
Але не варто забувати, що далеко не кожна надзвичайна подія у космосі призводить до трагедії. В історії космонавтики було багато небезпечних інцидентів, у яких все завершилося благополучно. У якихось ситуаціях підкорювачів космосу врятували аварійні системи. У інших — злагоджена робота ЦУП. А подеколи їм трохи пощастило. Сьогодні розповідаємо про п’ять найбільш відомих випадків космічних хепі-ендів.
Блискуча невдача NASA
Політ Apollo 13 часто називають блискучою невдачею NASA. І це цілком закономірно. Попри екстремально складну ситуацію, в яку потрапили троє американських астронавтів, вони зуміли довести пошкоджений корабель до Землі і благополучно повернулися додому.
Все почалося 13 березня 1971 року, коли Apollo 13 перебував на відстані 330 тис. км від нашої планети. Під час рутинної процедури перемішування рідин у баках корабля стався вибух. Подальші події розвивалися блискавично. Корабель почав стрімко втрачати кисень, що призвело до швидкої втрати енергії у командному модулі (вона вироблялася паливними елементами в результаті хімічної реакції з використанням кисню і водню).
У цій ситуації ЦУП оперативно прийняв єдино вірне рішення використовувати місячний модуль Apollo, який мав власну систему життєзабезпечення, як рятувальну шлюпку для екіпажу. Однак це було лише початком боротьби за життя астронавтів. NASA мала вирішити безліч проблем, кожна з яких могла спричинити загибель екіпажу. Як провести необхідні для повернення на Землю маневри в ситуації, коли двигун командного модуля явно отримав пошкодження? Як позбутися зростання концентрації вуглекислого газу в місячному модулі, адже його система життєзабезпечення була розрахована лише на двох астронавтів, тоді як наразі у ньому перебували троє людей? І як забезпечити систему командного модуля необхідною для його посадки електроенергією?
Наступні чотири дні спеціалісти NASA та астронавти виявили всю свою кмітливість. Необхідні маневри провели двигунами місячного модуля. Вирішити проблему вуглекислого газу допомогла розроблена інженерами хитромудра система очищення повітря, яку зібрали з наявних на борту Apollo 13 підручних засобів. Для заряджання командного модуля використали батареї місячного модуля. Варто також сказати, що через дефіцит енергії температура у кораблі помітно знизилася. Крім того, астронавтам доводилося ретельно економити воду, яка була потрібна для систем охолодження корабля.
Нарешті 17 квітня 1971 року капсула з трьома астронавтами повернулася на Землю. Попри формальне фіаско, місія Apollo 13 до сьогодні згадується як одна з найяскравіших сторінок в історії NASA і приклад того, як блискуча робота наземних служб та мужність екіпажу допомогли йому вийти із, здавалося б, безнадійної ситуації.
Жорстка посадка у горах
5 квітня 1975 року з космодрому Байконур відбувся запуск ракети «Союз» із космічним кораблем «Союз-18». Він мав доправити на борт орбітальної станції «Салют-4» космонавтів Василя Лазарєва та Андрія Макарова.
Магазин від Universe Space Tech
Комплект журналів Сонце, Місяць та Марс
До товаруВони так і не дісталися орбіти. Спочатку політ проходив у штатному режимі. Але на етапі розділення другого та третього ступенів цей самий поділ так і не відбувся. Відтак, після того як почалася активація двигунів третього ступеня, вони фактично «вибили» другий ступінь, внаслідок чого ракета закрутилася та відхилилася від наміченої траєкторії. Це активувало систему аварійного порятунку (САС), яка відокремила від ракети апарат для спускання з космонавтами.
Утім, це ще не кінець історії. Автоматика неправильно визначила «верх» і «низ» корабля. Замість того, щоб розгорнути «Союз» штатно нагору для створення підйомної сили, вона перевернула його. Через це космонавти зазнали набагато вищих перевантажень, ніж мали. У різних джерелах наводяться різні цифри — від 20 до 26 g.
Зрештою капсула із космонавтами приземлилася на схилі гори Теремок-3, що на південний захід від міста Гірничо-Алтайськ. За інструкцією, після посадки екіпаж мав відстрілити парашут. Але космонавти розуміли, що опинилися в горах, тож цього не зробили, що й врятувало їм життя. Річ у тім, що капсула почала скочуватися вниз схилом, але вдало зачепилася парашутом за зламану сосну за 150 м від урвища.
Космонавти, що дивом врятувалися, не були певні, де саме вони опинилися — в СРСР чи Китаї, тому спалили секретні документи. Рятувальники зуміли дістатися до них лише наступного дня після посадки. При цьому одну з груп засипало лавиною, але, на щастя, і тут обійшлося без жертв.
Величезні навантаження, які переніс екіпаж, зашкодили їхньому здоров’ю. Якщо Андрій Макаров ще двічі злітав на «Союзах», то Василь Лазарєв так і не зумів цілковито відновитися і більше у космосі не бував. Також варто відзначити, що оскільки СРСР не надавав найменування невдалим запускам, то у суборбітального польоту Лазарєва та Макарова немає офіційного позначення. У різних джерелах його зараз називають або «Союз 18-1», або «Союз 18-А».
Чудовий порятунок за секунди до загибелі
Випадок, що стався на космодромі Байконур 26 вересня 1983 року, і досі вважається прикладом одного з найнеймовірніших порятунків в історії космонавтики. Того дня мав відбутися запуск корабля «Союз Т-10» із космонавтами Володимиром Тітовим та Геннадієм Стрекаловим на борту. Вони прямували на орбітальну станцію «Салют-7».
Цікаво, що це був уже другий політ саме цієї пари космонавтів на «Салют-7». Вперше вони вирушили до станції на борту корабля «Союз Т-8» у квітні 1983 року, але через технічні проблеми так і не змогли зіткнутися з нею, після чого достроково повернулися на Землю.
Цього разу космонавтам теж не судилося побувати на борту «Салют-7». Усього за 48 секунд до старту сталося загоряння ракети-носія. Вогонь спалив частину кабелів, які передавали інформацію про стан ракети, тому спостерігачі на Байконурі помітили пожежу лише за двадцять секунд до запуску. Ще десять секунд витратили, аби розібратися, що відбувається, і дати команду на активацію САС. Минуло дві секунди після того, як головний блок відокремився від ракети, і вона розвалилася, упавши у приямок стартового столу. Тобто, буквально миті визначили долю двох космонавтів.
На відміну від «Союзу 18-1», цього разу система аварійного порятунку спрацювала без будь-яких збоїв. Твердопаливні прискорювачі відвели апарат, що спускається, від ракети, після чого він розкрив парашути і здійснив посадку за чотири кілометри від стартового столу. Під час спрацьовування САС космонавти зазнали перевантажень від 14 до 18 g. Вони не травмувалися і згодом здійснили ще кілька польотів у космос.
Зіткнення корабля «Прогрес» зі станцією «Мир»
1997-й був украй непростим роком для орбітальної станції «Мир». У лютому сталося загоряння кисневої шашки, що використовується для відновлення атмосфери. Станція швидко наповнилася димом. У той момент на «Мирі» перебували шестеро людей — і полум’я відрізало шлях до одного з кораблів. Це означало: якщо вогонь не вдасться загасити, половина екіпажу не зможе евакуюватися на Землю.
На щастя, космонавти все ж таки впоралися з вогнем. Але на цьому біди не скінчилися. Вже у березні на «Мирі» зламалася установка регенерації кисню, а потім і система кондиціонування. В результаті температура всередині «Миру» підвищилася до 50 °С, а через витік етиленгліколю людям довелося якийсь час дихати там отруйними парами. Після прибуття «Прогресу» з необхідними запчастинами екіпажу вдалося полагодити несправні системи та нормалізувати ситуацію. А потім на них у прямому сенсі чекав удар. 25 червня у «Мир» врізався корабель постачання «Прогрес-М34».
Аварія, яка мало не вбила космонавтів Василя Циблієва та Олександра Лазуткіна, а також астронавта Майкла Фоула, сталася через банальне бажання заощадити. Річ у тому, що систему автоматичного стикування «Курс», що використовується на російських кораблях, виробляла Україна. І ось якійсь «світлій» голові спала на думку ідея провести наочний експеримент з ручного стикування в космосі з метою використати його результати, щоб надалі відмовитися від системи «Курс» і перестати платити нашій країні. Для цього вирішили застосувати корабель «Прогрес-М34», який потім планувалося затопити у Тихому океані.
Однак автори експерименту зовсім не врахували, що на той момент «Прогрес» був ґрунтовно завантажений сміттям і мав велику масу. Через це його швидкість зближення значно перевищила розрахункову. При цьому управління кораблем здійснювалося за допомогою теледистанційної системи, що передавала далеко не найякіснішу картину. Це призвело до закономірного результату. Космонавти дуже пізно помітили, що «Прогрес» рухається із надто великою швидкістю. До цього моменту вони вже не мали змоги загальмувати його або відвернути вбік.
Зрештою «Прогрес» вдарив по новітньому модулю «Спектр», що призвело до утворення в ньому пробоїни. Пізніше фахівці підрахували, що її площа становила приблизно 3 см2. За наявності отвору таких розмірів тиск усередині станції впав би до критичних значень лише за півгодини.
Однак екіпаж діяв оперативно і зупинив витік повітря. Вони зуміли дуже швидко ізолювати пошкоджений модуль та врятувати «Мир». Ціною цього стала втрата близько 40% енергії, адже на час аварії саме «Спектр» був головним джерелом живлення для станції. Надалі енергопостачання вдалося відновити. Були й спроби залатати дірку в «Спектрі», але вони не мали успіху.
Хоча «Мир» і пережив-таки всі ці аварії, вони наочно продемонстрували, що комплекс став надто небезпечним для експлуатації. Відтак станція прийняла свій останній екіпаж у 2000 році, а вже на початку 2001-го була затоплена в Тихому океані.
Порятунок на очах керівника NASA
11 жовтня 2018 року з космодрому Байконур відбувся запуск ракети «Союз-ФГ». Метою місії було виведення на орбіту космічного корабля «Союз МС-10» із двома членами екіпажу МКС — космонавтом Олексієм Овчиніним та астронавтом Тайлером Гейгом. На той час «Союзи» вже сім років залишалися єдиним засобом доставки людей на орбіту. «Роскосмос» активно бравірував цією обставиною, регулярно підвищуючи ціну за місце для американських астронавтів і висміюючи плани NASA щодо створення приватних космічних кораблів.
У межах політики з налагодження відносин між двома космічними агенціями на запуск «Союзу МС-10» прибув тодішній керівник NASA Джим Брайденстайн. Разом з усіма він спостерігав, як ракета злетіла зі стартового майданчика і попрямувала вгору. А потім сталося щось незвичайне — у небі не з’явився традиційний «хрест Королева», який утворюється в момент відділення чотирьох бічних прискорювачів. Натомість ракету закрутило.
Пізніше стало зрозуміло, що саме тоді відбулося. Після відділення один з бічних прискорювачів вдарив по ракеті, що призвело до її розгерметизації та втрати управління. Далі спрацювала САС, яка відвела апарат «Союзу», що спускається, від загиблого носія. Він здійснив балістичне спускання з наступним приземленням за 25 км на схід від міста Жезкаган. Що стосується екіпажу, той відбувся лише підвищеними навантаженнями та зіпсованим настроєм. У березні 2019 року Овчинніков і Гейг все ж таки вирушили на МКС на борту корабля «Союз МС-12». Цього разу все минулося добре.
З позиції сьогодення очевидно, що катастрофа «Союз МС-10» стала своєрідною прелюдією до подальшої серії аварій та небезпечних інцидентів, з якими зіткнулася російська космонавтика. Спочатку була історія з модулем «Наука», який насилу дістався МКС, а потім мимоволі активував двигуни, через що NASA вперше в історії довелося оголосити аварійну ситуацію на орбітальному комплексі. Потім — безвідповідальне випробування російської протисупутникової зброї, через яку МКС тепер регулярно доводиться ухилятися від уламків, що утворилися. А в грудні 2022 року з корабля «Союз МС-22» стався витік теплоносія, який зробив його небезпечним для використання і на кілька місяців залишив російських космонавтів без рятувальної шлюпки. Цілком імовірно, що це ще далеко не останній подібний випадок.
Ця стаття була опублікована у № 1 (189) 2023 року в журналі Universe Space Tech. Придбати цей номер в електронній версії можна у нашому магазині.
