У цьому матеріалі розбираємося: чим реактивні КАБи відрізняється від класичних; наскільки це масова загроза і які ризики це несе для наших міст; які інженерні рішення та конкретні зразки існують станом на жовтень 2025 року; а також яким може бути найближче майбутнє цього напряму — від нових модулів і двигунів до тактик протидії.
Класичні КАБи та реактивні бомби: у чому різниця?
Керовані авіабомби, або КАБи, традиційно асоціюються з велетенськими боєприпасами масою 500–3000 кг, які містять величезний заряд вибухівки. Такі авіабомби оснащені системами наведення (лазерного, телевізійного чи супутникового) і здатні з високою точністю вражати укріплені об’єкти. На фронті ВС РФ активно застосовує саме такі важкі бомби, доповнені простими модулями для планування польоту. В результаті класичними КАБами стали називати звичайні фугасні бомби (ФАБ) на пів тонни чи більше, до яких прикріплені крила та блоки наведення. Після скидання з літака їхні розкладні крила дозволяють планувати на десятки кілометрів, а супутникова навігація спрямовує бомбу.
Реактивна КАБ — це зовсім інший тип зброї. Попри назву, мова не про ще більшу бомбу, а навпаки — про відносно невеликий планеруючий боєприпас, оснащений маленьким реактивним двигуном. Простіше кажучи, росіяни взяли концепцію керованої авіабомби й додали до неї двигун, перетворивши бомбу на мініатюрну крилату ракету. Такий виріб може самостійно летіти на значну відстань (100–180 км) і маневрувати, хоча його бойова частина значно менша — близько 100 кг вибухівки. Тобто, якщо класична КАБ має дуже високу здатність до ураження укріплених об’єктів, то реактивна КАБ має заряд у кілька разів менший і за потужністю радше нагадує снаряд великого калібру. Головна ж його перевага — це дальність дії: носій може запускати бомбу далеко за межами зони ураження ППО, як фактично невелику крилату ракету.
Варто підкреслити: поява реактивних КАБ не означає, що по містах тепер летітимуть тритонні бомби. Наразі їхній радіус дії обмежений ближнім тилом, а потужність — відносно невелика. Ворог фактично компенсує менший заряд збільшенням кількості й дальності таких ударів. Розглянемо детальніше, як саме влаштовані ці нові боєприпаси та чим вони загрожують.
Модулі УМПК: коли стара бомба вчиться літати
Поява керованих бомб у ВС РФ — це багато в чому результат інженерних хитрощів та вимушеної економії. ВС РФ мають запаси звичайних авіабомб (ФАБ) і кілька типів власних КАБ, але масово застосувати високоточні удари на великій відстані довго не могли. Вихід знайшли простий: уніфіковані модулі планування і корекції (УМПК). Це спеціальні «крила та хвіст» для бомби — комплект, що включає розкладні крила, керовані рулі й навігаційний блок. Його можна прикрутити до звичайної бомби, перетворивши її на планеруючу. При скиданні з висоти така «крилата» бомба може пролетіти десятки кілометрів від літака-носія. Наприклад, ФАБ-500 із модулем УМПК долає 40–70 км залежно від висоти скидання. Навігаційна система (інерціальна та супутникова) коригує політ і направляє бомбу в ціль. У результаті точність удару значно зростає — принаймні до кількох десятків метрів, а іноді й ближче. Це достатньо, щоб вразити будівлю чи укріплення за рахунок величезної маси вибухівки.
Переоснащення старих бомб крилами дало дешеву та масову зброю. Такі плануючі бомби у рази дешевші за крилаті та балістичні ракети й набагато чисельніші. За оцінками, одна керована бомба з УМПК може коштувати десятки тисяч доларів або менше, тоді як ракета — мільйони. Ціною зниження вартості є відсутність власного двигуна (бомба планує пасивно) і залежність від супутникового сигналу. Проте загалом рішення себе виправдало: вже навесні 2023 року російська авіація різко збільшила використання УМПК-бомб по прифронтових містах і позиціях ЗСУ.
Отже, щоб виготовити «нову» КАБ, достатньо старого корпусу бомби й набору крил з електронікою. Промисловість налагодила серійне виготовлення таких модулів УМПК, залучивши імпортні компоненти навігації. Українські фахівці неодноразово знаходили в залишках бомб західні мікрочипи, китайські GPS-приймачі та інші закуплені за кордоном деталі — попри санкції, дірки в постачанні електроніки все ще існують. Отримавши доступ до комерційних технологій і маючи склади радянських авіабомб, промисловість швидко наростила арсенал дешевих високоточних боєприпасів. На практиці це означає, що прифронтові міста України опинилися під новою загрозою: літаки Су-34 можуть не входити в зону дії ППО, а скидати бомби з відстані у 50–70 км. Бомби планують у ціль за кілька хвилин і падають майже вертикально зверху. Збити такий снаряд важко — він невеликий на радіолокаторах, летить швидко і не випромінює тепла, як ракета. Тому головним способом протидії стало знищення самих носіїв (літаків) або складів із бомбами.
Важкі бомби з УМПК придатні скоріше для фронту, ніж для глибоких ударів. Дальності планування ~50 км замало, щоб долетіти, скажімо, до Києва чи Дніпра з території, підконтрольної ворогу. Але для Харкова, Сум чи інших прикордонних міст загроза стала реальною. Уже в першій половині 2024 року росіяни почали скидати 500-кг КАБи по житлових кварталах Харкова, Сумської області та Чернігівщини, завдаючи руйнувань і жертв. Потужність вибуху 500–1500 кг тротилу дозволяє зруйнувати навіть укриття та міцні будівлі. Таким чином, керовані авіабомби вже стали одним із найнебезпечніших засобів у арсеналі ВС РФ поблизу лінії фронту.
Нові зразки: УМПБ-5Р, «Бандероль», Д-30 та інші
Логічним продовженням «програми» УМПК стало створення спеціалізованих планеруючих бомб. Якщо модуль УМПК – це модернізація на старій бомбі, то з 2024 року у РФ з’явилися цілі родини боєприпасів, спроєктованих як керовані планеруючі бомби від початку. Одним з перших був УМПБ Д-30СН — «Уніфікований міжвидовий планерувальний боєприпас» з індексом Д-30. Ця бомба вперше застосована навесні 2024 року для ударів по Харкову. За конструкцією Д-30 — це фактично ФАБ-250 з крилами і системою супутникового наведення. Її бойова частина еквівалентна 250-кілограмовій бомбі (близько 100 кг вибухової речовини), а дальність польоту сягає 70–90 км, за деякими даними — до 120 км. Бомба Д-30 має складні крила, хрестоподібний хвіст і більш обтічний корпус, ніж модуль УМПК, що зменшує опір повітря. Вона використовує комбіновану навігацію: інерційну та супутникову (ГЛОНАСС) із приймачем «Комета-М», який складніше заглушити радіоперешкодами. Заявлена точність удару — до 7–8 м, а реальна, за оцінками, — близько 15 м від цілі. Д-30СН скидається у перевернутому положенні (бомба підвішена догори дриґом під літаком) і після відділення розкриває крила та вирівнюється для планування. Фахівці назвали УМПБ Д-30СН дешевими й небезпечними бомбами, адже вони є аналогом американських малокаліберних бомб SDB (GBU-39) — компактних високоточних боєприпасів для ураження точкових цілей.
Наступним кроком еволюції стала поява бомб із власним двигуном. У другій половині 2025 року росіяни почали застосовувати УМПБ-5Р — новий різновид планеруючої бомби з реактивним прискорювачем. Цифра «5» може вказувати на бомбу 500-фунтового класу (близько 250 кг загальної маси), а літера «Р» означає «реактивна», тобто з двигуном. УМПБ-5Р оснащена відкидними крилами й невеликим турбореактивним двигуном. Цей двигун, запозичений зі світу дронів, запускається після скидання бомби й розганяє її, подовжуючи політ. Дальність УМПБ-5Р становить близько 130 км, за сприятливих умов до 150–180 км. Бойова частина — аналог ФАБ-250, УМПБ-5Р призначена для ураження точкових стаціонарних цілей: складів, промислових об’єктів, інфраструктурних вузлів. Точність забезпечує все та ж інерціально-супутникова система наведення (ГЛОНАСС). Бомба пролітає понад 130 км і влучає в ціль, ставши фактично дешевим аналогом крилатої ракети для ворога. Українські військові назвали цей випадок новою стадією загрози, хоча й підкреслили, що заряду 100 кг замало для руйнування цілих кварталів, на відміну від «фронтових» КАБ.
Паралельно з авіабомбами, РФ почала випробовувати мініатюрні крилаті ракети. Відомий приклад — «Бандероль» (S8000). Цю назву українська розвідка надала новому безпілотному реактивному снаряду. «Бандероль» фактично є баражуючим боєприпасом (дрон-камікадзе) реактивного типу. Вона має турбореактивний двигун і крила розмахом ~2,2 м. Ракета завдовжки ~5 м, діаметр корпусу — 30 см, маса бойової частини — до 150 кг. Заявлено, що «Бандероль» може летіти до 500 км зі швидкістю ~600 км/год. Її запускають з великих безпілотників типу «Оріон», а в перспективі планують адаптувати під гелікоптери Мі-28Н. За характеристиками цей боєприпас близький до малої крилатої ракети (для порівняння, іранський класичний Shahed-136 має ~40 кг вибухівки та дальність ~200 км, а тут — 150 кг і 500 км). При цьому «Бандероль» наполовину складається з іноземних компонентів. Перші підтверджені удари «Бандероллю» відбулися у квітні — травні 2025 р. по півдню України, й хоча масованого застосування поки не було, сама поява такого дешевого засобу занепокоює. Адже на одиницю вартості (~$20 тис.) «Бандероль» має більшу дальність і заряд, ніж той же Shahed-136, що робить її вигідною для серійного виробництва.
Отже, станом на жовтень 2025 року РФ розвиває цілий низку далекобійних боєприпасів «бюджетного» класу. До них належать:
- Керовані бомби з УМПК — 500 кг і більше, дальність 40–70 км, масово застосовуються на фронті.
- УМПБ Д-30СН — планеруюча бомба ~250 кг, до 100 км, уражає точки з точністю ~15 м.
- УМПБ-5Р — реактивна бомба ~250 кг, дальність 130+ км, фактично міні-ракета з 100 кг вибухівки.
- «Бандероль» (S8000) — безпілотна крилата ракета 150 кг, дальність ~500 км, запуск із БПЛА.
- Інші розробки: згадуються модифікації УМПК-ПД (ймовірно, УМПК підвищеної дальності) для важчих бомб, а також нові версії мініракет.
Як це працює: інженерні рішення та світові аналоги
З технічної точки зору, інновації росіян не є чимось неочікуваним — скоріше, запізнілим копіюванням світових трендів. Ще з другої половини ХХ століття армії провідних країн експериментували з планеруючими бомбами. Наприклад, під час Другої світової США мали радіокеровану планеруючу бомбу VB-1 Azon, а німці — дистанційно керовану бомбу Fritz-X. В сучасну епоху класикою жанру стали американські комплекти JDAM (Joint Direct Attack Munition): їх встановлюють на звичайні авіабомби, додаючи GPS-наведення й іноді крила (версія JDAM-ER) для планування.
Понад 20 років тому високоточні JDAM продемонстрували ефективність у конфліктах — і не дивно, що цим шляхом пішли інші. УМПК — це, по суті, аналог JDAM-ER, адаптований під радянські бомби. А УМПБ Д-30 за розмірами та призначенням прямо відповідає американській бомбі GBU-39/B Small Diameter Bomb (так само ~113 кг, складані крила, дальність ~100 км планування). Західні зразки навіть перевершують російські в точності, адже можуть оснащуватися інфрачервоними або лазерними голівками самонаведення. Натомість росіяни покладаються переважно на супутникову навігацію, яку можна спробувати глушити. Утім, вони удосконалюють і цю складову — зокрема, впровадили приймач «Комета-М» із захистом від перешкод, зменшивши ефективність українських засобів РЕБ. Це знов-таки повторює західний досвід: США та Ізраїль теж покращували стійкість GPS-бомб до глушіння.
Додавання реактивного двигуна до бомби — крок, який розмиває межу між авіабомбою і крилатою ракетою. Світ знає приклади, коли до бомби прикріплюють прискорювач: французький комплекс AASM Hammer використовує ракетний двигун, щоб 250-кг бомба долетіла на 60+ км. Однак росіяни пішли дещо іншим шляхом: замість короткочасного ракетного прискорювача вони встановили на бомбу малий турбореактивний двигун, який працює більшу частину польоту. Це більше схоже на безпілотний літак-камікадзе, ніж на традиційну бомбу. У цьому рішенні також немає нічого фантастичного: на ринку БпЛА давно існують компактні реактивні двигуни, що видають потрібну тягу. Вони просто інтегрували такий двигун у корпус бомби, подавши на нього паливо з бака, — й отримали примітивну крилату ракету. «Примітивну» — бо вона не має ані потужної БЧ, ані надзвукової швидкості, ані досконалого самонаведення. Зате реактивна бомба виходить у десятки разів дешевшою за крилату ракету. Навіть якщо такий боєприпас менш надійний чи точний, економічно вигідно їх штампувати та запускати серіями, сподіваючись, що хоча б частина влучить.
Отже, конструктивні рішення реактивних КАБ — це поєднання відомих технологій: корпус авіабомби (у якому 50–100 кг вибухівки), складні крила і керма для польоту, супутникова система наведення, а також малогабаритний реактивний двигун для дальності. Майже всі ці компоненти доступні на цивільному ринку або вже були у ВС РФ. Новизна полягала лише в тому, щоб об’єднати їх докупи та адаптувати під наявні носії (літаки та дрони). Результат — ціле сімейство бомб та мініракет, яке дозволяє атакувати цілі за ЛБЗ, не витрачаючи дорогі «Калібри» чи «Іскандери».
Які перспективи та як оборонятися?
Вигадливість противника ставить запитання: що далі? Очевидно, що у найближчому майбутньому буде розвиватися цей напрям озброєнь. Можна очікувати збільшення дальності й номенклатури керованих бомб. Приміром, уже згадувані проєкти УМПК-ПД покликані оснастити великі авіабомби додатковим двигуном, щоб ті могли долітати на 150–200 км. Теоретично, переробивши 1500-кілограмову ФАБ на планеруючу з прискорювачем, ворог отримає «супербомбу», здатну вразити дуже укріплені об’єкти далеко за фронтом. Поширюються чутки й про авіабомби масою 3 тонни, які росіяни нібито планують застосувати — ймовірно, маються на увазі переобладнані ФАБ-3000. Також тривають випробування безпілотників-носіїв: епізод зі збитим російським важким дроном «Охотник» у 2024 році показав, що він ніс планеруючу бомбу (ймовірно, Д-30). Це означає, що у майбутньому ударні БПЛА РФ зможуть тихо підкрадатися і скидати бомби по цілях — новий виклик протиповітряній обороні.
Для України поява реактивних КАБ — тривожний сигнал, але не катастрофа. Поки що їх використання обмежене ближнім тилом. Столиця та великі міста у глибині країни — поза досяжністю таких бомб, адже навіть новітні УМПБ-5Р не долетять далі 180 км. Однак прифронтові обласні центри (Харків, Миколаїв, Чернігів) і портові міста півдня (Одеса) вже зараз можуть опинитися під ударами цих дешевих «ракет». Ми фактично маємо справу з новою фазою війни дронів і ракет: ворог може комбінувати різні засоби — від шахедів до реактивних бомб, — щоб перенавантажити нашу ППО.
Українська тактика захисту теж змінюється. Проти планеруючих бомб найефективніше діяти на випередження — знищувати носії, які фактично є невідновлюваними. Для цього нашим ПС потрібні сучасні багатоцільові винищувачі (такі як F-16), здатні патрулювати повітряний простір і відганяти або збивати російські бомбардувальники ще до пуску бомб. Також необхідне посилення систем ППО середньої дальності, здатних перехоплювати низьколетючі малопомітні цілі. В той час як новітні радари вже навчаються фіксувати характерні траєкторії планеруючих бомб, а зенітні ракети типу NASAMS чи Patriot — збивати їх у повітрі. Але, з огляду на дешевизну таких загроз, повністю «закрити небо» від них дуже складно. Тому акцент робиться на руйнуванні логістики та виробництва ворога. Чим менше таких боєприпасів досягне фронту — тим безпечнішими будуть наші міста.
Дальні керовані боєприпаси «Гром-Е1» та УМПБ-5Р, які в медіа нерідко називають дальнобійними КАБ, — це, по суті, малі крилаті бомби / ракети з крилами та супутниковим наведенням. Останні тижні українська ППО регулярно їх перехоплює.
У підсумку, реактивна КАБ виявилася не «супербомбою», а, скоріше, «супердроном» — дешевим і масовим. Це грізна еволюція звичайної авіабомби, але все ж не аналог стратегічних ракет. Розуміння природи цієї загрози допомагає протистояти їй без зайвої паніки. Українцям варто знати, що ворог шукає способи вдарити в тил «малою кров’ю», проте наші сили теж не стоять на місці. Нові види озброєнь завжди викликають страх, але проти кожного з них, зрештою, знаходиться протидія. Збережемо спокій і довіру до наших захисників — і жодні «Бандеролі» та УМПБ не зламають нашого духу.
