7 травня відзначається Міжнародний день планетаріїв. Це одні з найнеймовірніших науково-популярних установ, які може відвідати людина. Штучне зоряне небо слухняно рухається, демонструючи зміну дня і ночі, літа і зими чи рух планет. За всім цим стоять неймовірні технічні пристрої й традиція популяризації науки, яка простягнулася крізь віки.
Що таке планетарій
Станом на 2026 рік у світі налічується близько 3000 планетаріїв. Якщо ви мешкаєте у великому місті, то майже напевне десь у ньому є планетарій. А якщо ні, то найближчий із них все одно розташований не так вже й далеко.
Планетарії зазвичай потрапляють в ту саму категорію, що і зоопарки з музеями. Місця, які люди відвідують часто разом із дітьми, аби дізнатися про наш світ щось нове. І часто вони не замилюються над тим, які технології стоять за цими установами й наскільки довгою є традиція їхнього створення.
Почати варто з питання: навіщо взагалі створювати штучне зоряне небо, якщо кожен може вийти надвір уночі й побачити справжнє? Річ у тім, що не всі, хто дивиться на зорі, здатні зрозуміти, що саме вони бачать і які процеси за цим стоять. До того ж потрібно надто багато часу спостережень, щоб на власному досвіді збагнути, як працює небесна сфера.
І якщо реальне небо вибагливе до спостерігача, то треба створити зручну штучну модель. Мабуть, багато хто чув, що слово «планетарій» насамперед означає прилад для демонстрації зоряного неба і вже в другу чергу — будівлю, в якій він стоїть.
Так ось, спочатку планетарієм називався зовсім інший механізм, який показував рух не зір, а планет, що і закладено у його назві. Ідея такої системи виникла ще у давньогрецького вченого Архімеда, коли він замислився над тим, як наочно пояснити простим людям, як влаштований Всесвіт за межами Землі.
Уявлення про це тоді були значно скромнішими за сучасні й дещо неправильними, але навіть дуже проста модель, яка відтворювала рух Сонця і планет навколо Землі у точній відповідності до тогочасних спостережень, потребувала найскладнішої на той момент системи передач та зубчастих коліс.
Один із таких пристроїв знайшли у 1901 році поблизу острова Антикитера, і він являє собою зразок найсучаснішої на той момент технології. У якомусь сенсі необхідність осмислити космос призвела до появи точної механіки.
Минали століття. Механічні моделі руху планет (їх ще називають орeріями) поступово розповсюджувалися по світу. Проте справжній бум їхнього створення настав після того, як Миколай Коперник оприлюднив свою геліоцентричну систему світу. Саме для її пояснення механічні моделі планети підходили якнайкраще. Ними цікавилося все більше і більше людей, на лекції популяризаторів астрономії почали збиратися цілі зали. Маленький механізм на столі стали заміняти масштабнішим, який займав цілу кімнату.
Так з’явилися перші планетарії. Найстаріший із тих, що працює і досі, розташований у нідерландському місті Франекер. Будівництво споруди завершили 1781 року, у ній і досі зберігається обладнання тих часів.
Проте люди починали ставити дедалі складніші запитання про світ навколо, і механічної моделі Сонячної системи популяризаторам науки почало не вистачати. На початку ХIX століття англієць Адам Волкер здогадався, що принаймні для деяких небесних тіл замість громіздких фізичних об’єктів можна використовувати проєкції, тобто тіні й плями від джерел світла.
Таким чином можна було показувати, наприклад, зорі. І саме цей принцип разом із традиційними моделями Волкер застосував у створеному ним в Лондоні планетарії Eidouranion.
Оптичні планетарії
Треба сказати, що ідея використовувати для демонстрації зір гру світла та тіні не така вже і нова. Історичні джерела свідчать, що ще у 1229 році імператор Священної Римської імперії Фрідріх ІІ мав у своєму розпорядженні спеціальний намет, дірки в якому відповідали положенню зір на небі, і який стояв на обертовому столі. Достатньо було встановити його у сонячний день на відкритій місцевості та трохи покрутити — і можна було спостерігати схід та захід сузір’їв.
Однак сучасну концепцію оптичного планетарію, який відтворює зоряне небо на напівсферичному куполі, запропонував у 1903 році співробітник музею у Мюнхені Отто фон Міллер. А втілили її робітники знаменитого оптичного заводу Цейса у Єні. Так, того самого Carl Zeiss — світового лідера у сфері виробництва біноклів, телескопів та іншої оптики.
Зрештою, кожен планетарій у тому вигляді, в якому його конструкція затвердилася у 1950–60-х роках, являє собою невеличке технологічне диво. Бо проєкція створюється шляхом відтворення мапи зоряного неба через проколювання дірочок на листах мідної фольги, причому кожна з них має діаметр, який відповідає її реальній яскравості на небі.
Далі ці листи розміщують між двома шарами скла, формуючи напівсферу. На ній відтворено близько 4500 зір і об’єктів глибокого космосу. Таких напівсфер дві. Усередині кожної розташована лампа, світло якої створює зображення зоряного неба на поверхні купола. А ще є хитра система обертання, яка імітує добовий і річний рух зір, а також може наближувати та віддаляти зображення.
Проте і це ще не все. Стандартно у тих планетаріях, які виготовляла компанія Carl Zeiss в середині 60-х років, була окрема система проєктування кожної із 23 найяскравіших зір на небі. Складніші ж моделі могли відтворювати на куполі навіть рух комет. Крім того, зоряні зали могли оздоблюватися додатковими проєкторами, які імітували, наприклад, схід і захід Сонця.
Проте вся ця грандіозна машинерія почала стрімко застарівати, ледве досягши свого піка. У 1983 році американська компанія Evans & Sutherland представила публіці перший у світі цифровий планетарій Digistar I.
По суті, це був екзотичний тоді, але цілком звичний зараз, цифровий проєктор, здатний працювати з векторною графікою. Від тих, що використовуються у презентаціях сьогодні, він відрізнявся лінзою, здатною проєктувати зображення не лише на плоский, а й на напівсферичний екран.
Перевагою цифрового планетарію над традиційним оптичним є те, що він може виводити на купол проєкції не тільки наперед заданих зір, але й взагалі будь-які зображення. Тому лекції за його допомогою можна легко удосконалювати, оперативно їх оновлюючи й додаючи нові слайди.
Коли ж цифрові технології почали розвиватися, планетарії зробили крок ще далі. Тепер лектору необов’язково щось говорити самому. Можна просто увімкнути зроблений заздалегідь аудіозапис. Та й для проєкції часто застосовуються невеликі розбірні куполи. Вони дуже схожі на намет Фрідріха ІІ, тільки замість дірочок «зорі» з’являються завдяки невеликому пристрою, що стоїть по центру. Фактично, зараз кожен може влаштувати собі планетарій вдома.
Планетарії в Україні
В Україні перший планетарій відкрився 1952 року в соборі Святого Олександра, який на той час не функціонував. Радянська влада нерідко розміщувала подібні заклади в спорудах, вилучених у релігійних громад.
У соборі Київський планетарій пропрацював до 1986 року, а потім переїхав до нового приміщення. Саме там стоїть найдосконаліший з апаратів традиційної схеми в Україні — Zeiss Mark IV. Однак сьогодні значно частіше для лекцій використовується сучасна цифрова система.
Київський планетарій цікавий тим, що його купол площею 830 м2 є другим за розміром у Європі. Також визначним фактом є те, що з 2002 по 2016 роки директором Київського планетарію був Клим Чурюмов — один із першовідкривачів комети Чурюмова — Герасименко.
Другим за часом відкриття планетарієм України є Харківський. Його, за пропозицією видатного українського астронома Миколи Павловича Барабашова, відкрили 1957 року.
Харківський планетарій і зараз, попри війну, залишається найстарішою в Україні подібною установою, яка працює у тому приміщенні, де й була відкрита — у колишній Мордвинівській синагозі. До речі, у її нижньому залі розміщується музей, де серед ракет, старовинних карт зоряного неба та інших артефактів можна побачити чимало фігур іншопланетян. Тож якщо хочете дізнатися, у підвалі якої синагоги заховалися прибульці — вам до Харкова.
Третій за віком український планетарій розташований у Херсоні. Відкрили його 1960 року також у приміщенні синагоги. Однак зараз, через постійні обстріли, він хоч і продовжує працювати, відвідувачів не приймає.
У 1961 році планетарій відкрили у Черкасах. Однак на початку 2000-х він перестав функціонувати, а згодом його приміщення було передане іншим установам.
Те ж саме сталося і з Одеським планетарієм, який відкрили 1963 року у Свято-Пантелеймонівському храмі. У 1993 році приміщення передали церкві. Частина експонатів зникла. Лекції продовжують читати в Одеській обсерваторії.
Також доволі великий планетарій збудували 1962 року в Донецьку. Він пережив реорганізацію та був повністю оновлений. Однак у 2014 році опинився в окупації й зазнав розграбування.
Дніпровський планетарій
Значно кращою була доля Вінницького та Дніпровського планетаріїв. На відміну від попередніх, їх наприкінці 1960-х розміщували у спеціально спроєктованих будівлях. Усі перипетії останніх десятиліть вони пережили відносно добре.
Дніпровському планетарію взагалі пощастило. З ініціативи підприємця у космічній галузі Макса Полякова його взяла під опіку громадська організація «Асоціація Ноосфера». Завдяки цьому було повністю оновлене обладнання. Зараз воно є найкращим в Україні і складається з шести LED-проєкторів виробництва Norxe. Вони забезпечують демонстрацію повнокупольного відео у форматі 4К.
У приміщенні планетарію розміщені інтерактивні експонати, які дозволяють відвідувачам самостійно вивчати різні фізичні ефекти: проєкційну пісочницю з кінетичним піском, наплічники астронавта, що демонструють дію гравітації тощо.
Функціонує також історична частина експозиції музею. У ній демонструються артефакти, які пов’язані з космічними програмами різних країн. Також є лекторій, до якого запрошують українських та зарубіжних фахівців.
