Однією з найбільших наукових проблем дослідження Сонячної системи є можливість існування життя на Марсі. Щоправда, значна частина землян і так переконані, що воно там є. Спробуємо розібратися, чому саме так сталося.
Як з’явилась ідея життя на Марсі
Учених часто запитують, чи визнали вони нарешті той факт, що життя на Марсі існує. Адже «доказів» преса навела чимало, інформуючи громадськість про загадкові канали, піраміди, обличчя Сфінкса та двері явно штучного походження.
Попри всі спростування, зокрема й завдяки фотографіям, зробленим автоматичними апаратами, люди вперто продовжують вірити, що на Червоній планеті щось таки є. І пояснення того, звідкіля взялася така затята переконаність, мають історичний характер. Адже існування марсіан — це сучасна міфологія, що формувалася кілька століть поспіль.
Розпочалося все у XVII столітті, коли науковці остаточно прийняли думку, що інші планети Сонячної системи — практично такі ж, як Земля. Чи обмежується схожість лише сферичною формою, або ж там теж існують моря, ліси та луки — ніхто з астрономів того часу напевно не знав.
Версія про існування життя й навіть розумних істот на інших планетах Сонячної системи та Місяці була цілком прийнятною. Але найбільші ознаки схожості з Землею демонстрував Марс. 1644 року астроном-єзуїт Даніелло Бартолі повідомив, що поверхня цієї планети неоднорідна — на ній є світлі та темні плями. Невдовзі це підтвердили й інші вчені.
1659 року першу мапу марсіанських плям спробував скласти голландський астроном Християн Гюйгенс. На ній, серед інших, значилась і темна область Великий Сирт (Syrtis Major). Зараз науковці знають, що насправді це величезне вулканічне плато, вкрите темним попелом. А тоді воно видавалося морем чи океаном, тож його назвали на честь затоки поблизу сучасного узбережжя Лівії.
Той же Гюйгенс уперше побачив на Марсі щось на кшталт полярних шапок на Землі та встановив, що період осьового обертання планети приблизно дорівнює 24 годинам. За кілька років інші астрономи визначили тривалість марсіанської доби у 24 години 40 хвилин, що лише на три хвилини більше за реальне. Все це вказувало на те, що Червона планета надзвичайно схожа на нашу.
У XVIII столітті дослідження багатьох планет поставили хрест на ідеї існування там життя. Проте з Марсом усе було навпаки. Впевненість підсилювали, зокрема, спостереження за змінами полярних шапок — адже вони чітко вказували, що там відбувається зміна пір року, подібна до земної. Навіть такий авторитет у галузі астрономії, як Вільям Гершель, 1781 року стверджував, що марсіанські мешканці мають потрапляти в ситуації, схожі з нашими.
Магазин від Universe Space Tech
Комплект журналів Сонце, Місяць та Марс
До товаруМіф 1: Марсіанські канали – рукотворні об’єкти зниклої цивілізації
Однак головне чекало попереду. З появою у XIX столітті більш потужних телескопів учені здобули можливість чіткіше розгледіти поверхню Марса, тож її мапи стали набагато докладнішими.
1858 року італійський астроном Анджело Секкі побачив на поверхні планети мережу ліній, які назвав «каналами» (canali). В його розумінні це могло означати будь-яку протоку чи водойму. А трохи раніше він же відкрив на Марсі пляму, яку вважав хмарою.
Астрономи знаходили все більше доказів того, що Марс дійсно схожий на Землю. 1866 року спектроскопічні дослідження показали присутність у його атмосфері водяної пари. Одночасно у світі зростала зацікавленість у наукових дослідженнях, зокрема й астрономічних. Тож, коли у 1877-му Джованні Скіапареллі повторно повідомив про відкриття каналів, світова преса підхопила це як сенсацію і насадила переконання, що цивілізація на сусідній планеті таки існує.
Однак наукове середовище на той момент жодної впевненості у цьому не мало. Лінії на Марсі було видно добре. Але далеко не всі дослідники вважали їх інженерними спорудами. Певності у вчених поменшало, коли 1892 року нові спектроскопічні дослідження показали, що висновок про наявність водяної пари в атмосфері Червоної планети був помилковий, і взагалі вона більше схожа на Місяць.
Проте саме в 1890-ті роки ідею того, що на Марсі існує розумне життя, почав відстоювати видатний астроном і ентузіаст досліджень Сонячної системи Персиваль Ловелл. Спираючись на факт посушливого марсіанського клімату, він висунув гіпотезу, що тамтешня розвинена цивілізація почала будувати канали, аби забезпечити себе водою. Версія була цілком логічною і рятувала міф про найближчу позаземну цивілізацію ще багато десятиліть.
Однак у науковому світі припущення щодо придатності Марса для життя не витримувало критики. 1907 року видатний біолог Альфред Воллес опублікував роботу, в якій не лише вказав на відсутність водяної пари у марсіанській атмосфері, але й засвідчив, що астрономи завищили температуру поверхні планети. Воллес стверджував, що атмосферний тиск там занадто низький, аби вода існувала у рідкому стані. Зрештою він став одним із перших вчених, хто змалював Марс таким, яким ми його знаємо на сьогодні.
Водночас 1903 року були проведені експерименти, які показали, що у хаотичному зображенні плям люди цілком можуть побачити прямі лінії через оптичну ілюзію. А у 1909-му нові зображення Марса не підтвердили наявності каналів.
Міф 2: Марсіани з великими головами
Проте у масовій свідомості марсіанська цивілізація продовжувала існувати завдяки розвитку наукової фантастики, що приділяла Марсу особливу увагу. Найголовнішим твором того часу про марсіан став роман «Війна світів» британця Герберта Веллза, виданий 1897 року, на самому піку теорій Лоуела.
Веллз зобразив тамтешніх мешканців, які вирішили провести на Землі «спеціальну військову операцію», спираючись на власні уявлення про еволюцію. Письменник припустив, що цивілізація Марса набагато старша за земну. Тому місцеві розумні істоти спочатку були гуманоїдами, але еволюціонували. Для людей головним органом є мозок, що думає, і рука, яка щось робить. Саме вони, на думку Веллза, мали розвинутись, а все інше — редукуватися.
У романі марсіани описуються як спрути з великими головами, позбавлені системи травлення. Наведені письменником пояснення видалися настільки вдалими, що їх і досі використовують автори наукової фантастики та конспірологічних теорій, змальовуючи типових прибульців.
Велика голомоза голова з чималими очима, тільце, яким можна знехтувати, адже жодних корисних функцій воно вже не виконує, і довгі гнучкі пальці, якими зручно натискати клавіші, знищуючи ворогів — цим образом ми маємо завдячувати саме Веллзу.
Міф 3: Марсіанський «сфінкс» і піраміди
1965 року повз Марс пролетів апарат Mariner 4, який засвідчив, що планета суха та холодна і жодних каналів там нема. А 1971-го Mariner 9 вийшов на орбіту навколо неї, картографував її поверхню й остаточно поховав усі уявлення про розвинену марсіанську цивілізацію.
Проте прихильники цієї теорії знайшли нові «докази». 25 червня 1976 року апарат Viking 1 зробив з орбіти знімок невеликого регіону у північній півкулі Марса, що виділяється своїм альбедо. Цей термін означає здатність поверхні відбивати світло, чим він вище, тим білішою і блискучішою вона здається.
Згодом згадана місцевість отримала назву Кідонія — від стародавнього грецького поліса, що розташовувався на острові Крит. Цей регіон складається з трьох дуже різних частин. Перша з них — Кідонія Коллс — місцевість, де зустрічаються невеликі пагорби. А от Лабіринт Кідонії є хаотичним нагромадженням долин, що перетинаються під різними кутами. Ландшафт Столових гір Кідонії — це переважно великі підвищення з пласкими вершинами та крутими схилами.
Саме на знімку останнього вчені й зауважили щось подібне на людське обличчя, спрямоване вгору. Всіх одразу вразила схожість цього об’єкта з єгипетським Сфінксом, тому саме так його й почали називати. Невдовзі дослідники знайшли інше фото, на якому марсіанського «сфінкса» видно під зовсім іншим кутом і яке нібито доводило, що це не оптична ілюзія. Обличчя мало гігантські розміри. Його довжина сягала двох кілометрів, тож це стало ознакою високої розвиненості цивілізації, яка його створила.
Крім того, за кілька кілометрів від «сфінкса» побачили дещо дуже схоже на правильні піраміди. У пресі почалися розмови про те, що це і є ті самі рештки марсіанської цивілізації, яка вимерла багато тисяч років тому. Апаратів, які б могли зробити нові світлини цієї місцевості, тривалий час не було, і газети з журналами майже два десятиліття поспіль тиражували статті про загадкове «місто» Кідонія. Дехто навіть «побачив» на обличчі марсіанського «сфінкса» кам’яну сльозу та почав вільно інтерпретувати її значення.
Лише 2001 року космічний апарат Mars Global Surveyor зробив нове фото зі значно кращою роздільною здатністю, ніж Viking I. На ньому добре видно: те, що вважалося витесаним із каменю гігантським обличчям, насправді є лише пагорбом із пласкою вершиною, як і багато форм рельєфу навколо. А піраміди виявилися гострими скелями.
Чи скінчилися марсіанські міфи?
З появою високоякісних знімків поверхні Червоної планети, зроблених апаратами на ареоцентричній орбіті, а потім і марсоходами, розмови про якісь сліди цивілізації почали вщухати. Важко подейкувати про величну цивілізацію минулого, коли практично вся поверхня Марса відзнята й жодних загадкових руїн там не виявлено. Проте це не означає, що марсіанські міфи зникли назавжди.
Людям подобається вигадувати красиві казки. Це доводить історія з марсіанськими «дверима». 2022 року на одному зі знімків, зроблених марсоходом Curiosity, помітили дещо, схоже на прямокутний прохід у марсіанських скелях. Любителі сенсацій одразу ж почали висувати гіпотези про вхід у підземелля, де може бути що завгодно, аж до живих велсівських спрутів.
Науковці швидко всіх заспокоїли: «двері» виявилися просто тріщинами, на які падають тіні таким чином, що вони здаються зовсім рівними. Проте це явно не останній випадок, коли ентузіасти знаходять «беззаперечні» докази існування розумного життя на Марсі. Мабуть, містифікації припиняться лише після того, як там дійсно хтось оселиться — наприклад, самі люди.
Ця стаття була опублікована у №1 (190) 2024 року журналу Universe Space Tech. Придбати цей номер в паперовій або електронній версії можна у нашому магазині.
