«Оскар» 2024 року знову продемонстрував свою актуальність у контексті глобальної політичної повістки. Гран-прі отримав фільм про винахід ядерної зброї «Оппенгеймер», а нагорода за кращу документалістику дісталася стрічці про біль українського народу: «20 днів у Маріуполі». Загрозливо тісно переплелися кіно та реальність.
Вшануванням цих фільмів кіноакадемія немов наголосила глобальну ядерну загрозу. І недарма так співпало, що за місяць до вручення кінонагороди США сколихнув неабиякий скандал, пов’язаний з отриманням останніх даних щодо військово-космічного потенціалу РФ. Крихти оприлюдненої інформації свідчили про наявність у Москви нової «дестабілізуючої зброї», що може загрожувати США та їхнім союзникам.
Журналісти одразу кількох потужних американських видань, посилаючись на анонімні джерела у Конгресі, припустили, що може йтися про наявність у Росії ядерної протисупутникової зброї (ASAT), яку можуть застосувати проти американських військових супутників.
«Eволюція» протисупутникової зброї?
ASAT прямого підйому існує чи не з перших днів космічної діяльності людини. Її перше випробування датується 1959 роком, коли США уразили перший штучний супутник ракетою за допомогою кінетичного удару. Арифметика кінетичної ASAT-зброї була доволі проста: 1 ракета = 1 супутник.
Згодом до перших ASAT-ракет додалися й інші методи контркосмічної боротьби: кібератаки, радіоелектронне перешкоджання, а з розвитком оптичних технологій — і лазерне засліплення супутників
Та правила цієї гри змінились, коли людство зробило ставку на використання перших міжрівневих космічних мереж — супутникових сузір’їв, здатних виконувати спільні завдання. Вони виявилися стійкішими до точкового впливу, завдячуючи передусім саме масовості свого розгортання. Кінетичні ASAT-ракети одночасно втратили одразу декілька показників у ефективності.
До того ж, що більше переповнювалася орбіта, то чимдалі загрозливішою ставала фізична руйнація супутників у контексті так званого дружнього вогню — сотні та навіть тисячі уламків внаслідок знищення супутника залишалися курсувати орбітою, становлячи небезпеку для інших космічних апаратів.
Нова практика розгортання численних супутникових сузір’їв (особливо військового призначення) спровокувала подальший розвиток протисупутникової зброї. Так, із задачею зброї масового супутникового знищення зумів би впоратися потужний електромагнітний імпульс — спалах вивів би з ладу електронне обладнання супутників у багатокілометровій зоні ураження, перетворивши їх на шматки космічного сміття.
І пан Оппенгеймер не дасть збрехати, з 1945 року єдина можливість отримати ЕМ-імпульс такої потужності на нашій планеті була лише одна — ядерний вибух. Спосіб дешевий, примітивний та значно спустошливіший за високоточні лазери засліплення або засоби супутникової РЕБ. Невтішно, й анітрохи не дивно, що під час «Першої супутникової» (а саме такою є наразі російсько-українська війна) подібну зброю вирішив мати у своїх руках саме Кремль.
Потрійна небезпека
Нове життя ядерної ASAT-зброї ознаменувалося одразу трьома потужними загрозами. Найбільше занепокоєння вбачалося в екологічних наслідках ядерного підриву на орбіті.
Магазин від Universe Space Tech
Комплект журналів Сонце, Місяць та Марс
До товару
Відомо, що земна атмосфера захищає нас від згубного космічного випромінювання — потоку надпотужних іонізуючих частинок (переважно фотонів та ядер інших атомів з відірваними електронами). Утворені вибухом зорі, гамма-спалахом, активністю чорних дір тощо, вони зі швидкістю світла мандрують крізь Всесвіт, пронизуючи матерію, що трапляється на їхньому шляху.
Іонізуюче космічне випромінювання — радіоактивне та згубне для органічних форм життя. Та, на щастя, потрапляючи у верхні шари магнітосфери Землі, ці промені наштовхуються на енергетичний опір. Завдяки зіткненню космічного випромінювання з атмосферою відбувається реакція розпаду космічних ядер на вторинні частинки (здебільшого нестабільні нейтрони альбедо), що вже не містять значної радіоактивності.
То чи здатна наша атмосфера захистити від утвореної вибухом на орбіті радіації?
Ядерний вибух у космосі насправді не буде таким уже радіоактивно шкідливим для життя на Землі, оскільки більшість сплеску гамма-випромінювання поглине земна атмосфера. Проте багато чого залежить від потужності ядерних зарядів та висоти їхнього застосування. І сучасні супутникові сузір’я суттєво знижують цей висотний поріг.
Забруднення орбіти, спричинене ядерним вибухом, матиме й довготривалі наслідки: викид важких ізотопів призведе до радіоактивного засмічення та подальшої деградації супутникової електроніки, що перебувала у зоні ураження, навіть якщо її остаточно й не зруйнує первинний ЕМ-імпульс.
Інша загроза, що походить від подібної зброї — безпекова. Сучасні військово-космічні доктрини світових наддержав (і насамперед США) повністю покладаються на військові супутники. Вони є фундаментом для американської військово-космічної доктрини Joint All Domain Command and Control (JADC2), яка передбачає створення єдиної мережі управління для командування та контролю військових операцій. Легко здогадатися, що саме подібні військові сузір’я є пріоритетною ціллю для російської ядерної ASAT-зброї, багато в чому і через відставання самої Москви у розвитку цього напрямку.
Досвід війни в Україні продемонстрував надзвичайну стійкість супутникової архітектури, що досягається шляхом заохочення до виконання військових завдань низки приватних супутникових компаній. Частіше за все таке залучення відбувається через укладання контрактів за замовленням для міністерства оборони. В подібний спосіб, до прикладу, планується розширити американське військове сузір’я з 20 супутників тактичного рівня дії для командування та контролю на полі бою — Transport layer від Агентства космічного розвитку (Space Development Agency, SDA).
SDA пропонує приватним гравцям раніше нетиповий підхід, який полягає в оренді комерційних супутників задля використання їхнього ресурсу у цілях національної оборони, насамперед як точок для ретрансляції сигналу та оптичної розвідки. Підхід значно посилює стійкість і розгалуженість космічної мережі передачі даних. Але з іншого боку, робить комерційні супутники потенційними цілями для ураження.
Третій серйозний виклик — руйнівний вплив на громадську інфраструктуру. В сучасному житті втрата супутників загрожує повним блокуванням будь-якої сфери державного чи інституціонального управління: банківської системи, систем охорони здоров’я, зв’язку, логістики та навігації. Електромагнітний імпульс від ядерного підриву у космосі прогнозовано призведе до виведення з ладу широкого спектра обчислювальної та комунікаційної інфраструктури наземного застосування.
Відносна «радіоактивна безпечність» ядерного вибуху на орбіті є цілковито примарною, адже тисячі життів на Землі може бути втрачено, оскільки рятувальна служба не доїде через критичний збій у GPS
Залучення цивільних супутників до військових супутникових сузір’їв породжує й іншу проблему — потенційно робить їх мішенню для ураження. І Росія майстерно грає цією обставиною на міжнародній арені, фактично роблячи заручниками великі супутникові компанії, яких можуть використати для вирішення військових задач. А ви думаєте, чому це Ілону Маску так кортить задобрити цього триглавого дракона?
Потенційні засоби доставки
Головним потенційним засобом доставки ядерних ASAT-ракет прямого підйому є висотний багатоцільовий МіГ-31 (у класифікації НАТО: FoxHound). Наразі на озброєнні російських ВКС перебуває щонайменше 250 літаків цієї конструкції, представлених у декількох модифікаціях. У контексті цієї розповіді нас цікавить саме модифікація МіГ-31Д, яка оснащується протисупутниковою ракетою 79М6 «Контакт» для ураження низькоорбітальних космічних об’єктів.
На базі 79М6 «Контакт» були розроблені гіперзвукові ракети Х-47М2 «Кинджал», які дійсно продемонстрували слабку вразливість до протиракетного перехоплення через здатність до маневрування під час польоту. Х-47М2 теж можуть оснащуватись ядерним боєзарядом, що робить їх потенційним кандидатом у ядерні ASAT-ракети.
Не виключене й застосування наземних ракетних комплексів типу «Нудоль», оснастивши їх протисупутниковими ракетами А-235 та А-135 «Амур». «Нудоль» може використовувати й ракети протибалістичної дії ABM-4 GORGON 51T6, здатні вражати цілі на висоті 50-1000 км з радіусом охоплення 1500 км.
Супутникова загроза, яку становлять наземні ракетні комплекси, передусім полягає в можливості їхнього масового розгортання та одночасного застосування. Свою перевагу має й суто фінансовий аспект цього питання: обслуговування наземних систем також значно дешевше за утримання ескадрилей МіГ-31.
Найменш дослідженими залишаються російські коорбітальні засоби ASAT. Теоретично, такі маневрені супутники здатні наближатися до інших апаратів на орбіті, застосовуючи різні методи для перехоплення та знищення цілі. Потенційно і їх можна оснастити ядерним зарядом.
Заяви про розробку росіянами нової програми коорбітальних супутників «Буревісник» (також відомої як проєкт 14K168) лунали ще 2018 року і підтверджуються даними звіту «Оцінка космічної загрози 2019», презентованого Центром стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS). Та попри потенційний рівень небезпеки, використання Росією коорбітальних супутників саме для ядерного ураження дотепер залишається доволі сумнівним через дорожнечу і складність.
Остаточний крах безпекової системи XX сторіччя?
Як показує досвід минулих років, дипломатичний і санкційний тиск має обмежений вплив на Росію, особливо у питанні розробки нею нових видів озброєнь. Остання спроба ввести мораторій на випробування протисупутникової зброї на рівні ООН була здійснена 7 грудня 2022 року. Тоді 155 голосами за була ухвалена резолюція США під назвою «Випробування руйнівної протисупутникової ракети прямого підйому» (DA-ASAT). Тільки дев’ять країн відверто антизахідного блоку — Іран, Білорусь, РФ, Сирія, Китай, Болівія, Куба, Нікарагуа та ПАР — проголосували проти тексту резолюції.
Не діють і міжнародні зобов’язання щодо поведінки у космосі. Попри те, що одне з ключових положень Договору про космос (OST) від 1967 року забороняє розміщення зброї масового знищення на орбіті, і у цього правила є свої виключення. Троянський кінь криється у тому, що OST не забороняє застосовувати ядерну зброю, запущену балістичними ракетами прямого підйому, себто ядерні ASAT-ракети у цьому контексті дуже дотично підпадають під чітку заборону, чим і маніпулює Москва.
Слід констатувати, що сьогодні немає надійного правового механізму для запобігання подібним атакам, та й політика конфронтації стратегічних суперників натякає, що подібні норми не будуть сформовані найближчим часом
Відносною гарантією незастосування ядерної ASAT-зброї залишається її виняткова нерозбірливість. Досі це залишається доволі оптимістичним «фактором стримування» для Москви, адже загрожує і її власним космічним апаратам, і супутникам вельми впливових союзників: тут Кремль дуже залежний від думки Китаю. Втім, не слід виключати, що питання навігації власних космічних апаратів Москва з Пекіном можуть вирішити тет-а-тет.
Пентагон переймається й питаннями швидкого усунення наслідків від можливого ядерного удару у космосі. Підвищення стійкості американських військових супутників у космічному просторі є першим (але не останнім) кроком на цьому напрямку. Іншою можливою відповіддю має стати консолідація військових союзників США та початок розробки сумісних дій щодо прогнозування, відстеження і реакції на подібний вид ядерної загрози.
Безперечним залишається одне — реальна наявність у РФ космічних засобів ядерного ураження символізує остаточний крах глобальної безпекової системи минулого сторіччя. За останні роки ми побачили згортання майже всіх безпекових домовленостей минулого (Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності, положень Договору про відкрите небо і нового Договору про стратегічні наступальні озброєння).
У найближчій перспективі це може загрожувати поширенням політики ядерного стримування у площину земної орбіти та ближніх космічних тіл. Однією з прогнозованих стратегій на цьому шляху може стати відкрито взяте на себе зобов’язання США використати ядерну зброю проти російських супутників, якщо Москва першою наважиться на цей крок. І сьогодні він вже не здається нам чимось нездійсненним. Іще один нічний жах Оппенгеймера загрозливо наблизився до того, щоб втілитися у життя.
Автор: Олексій Жиров, журналіст
Ця стаття була опублікована у №1 (190) 2024 року журналу Universe Space Tech. Придбати цей номер електронній версії можна у нашому магазині.
