1 серпня 1971 року астронавт Ендрю Скотт установив на Місяці імпровізований меморіал, що складається з фігурки людини у скафандрі та меморіальної таблички. На ній перераховані імена 14 загиблих підкорювачів космосу. Вісім із них були американськими астронавтами. Вони загинули у проміжку між 1964 і 1967 роками, який став одним із найдраматичніших періодів в історії NASA. На той час аерокосмічна адміністрація США розпочала реалізацію проєкту століття, взявшись виконати обіцянку президента Кеннеді висадити людину на Місяць. Але за досягнення цієї мрії Америці довелося заплатити чималу ціну, до якої увійшло й кілька людських життів.
Літак астронавтів
На початку 1960-х загін астронавтів NASA складався всього з семи осіб. Було очевидно, що цієї кількості абсолютно недостатньо для реалізації місячного проєкту, адже він передбачав серію з кількох десятків польотів: спочатку — на двомісних кораблях Gemini, а потім — на тримісних Apollo. Тож NASA почала розширювати штат.
Основним навчальним літаком американських астронавтів був надзвуковий Т-38. Він виявився винятково вдалою машиною, яка перебуває на службі NASA й досі. Його застосовували не тільки для тренувань, але й як своєрідне аеротаксі — для швидких перельотів між різними установами, що здебільшого розташовувалися на відстані в тисячі кілометрів одна від одної. Таким чином організація вбивала відразу двох зайців: астронавти економили час на подорожі та підтримували свої пілотажні навички.
Однак ця практика мала і зворотний бік. Яким би надійним не був літак, яким би досвідченим не був пілот — це не дає гарантії від безглуздих нещасних випадків на кшталт того, що стався 31 жовтня 1964 року.
Того дня астронавт Тед Фріман повертався на T-38 із тренувального табору McDonnell Aircraft у Г’юстоні. При заході на посадку його літак зіштовхнувся з птахом, який розтрощив ліхтар кабіни пілота. Плексигласові уламки затягнуло у повітрозабірник, що призвело до пожежі обох двигунів. Фріман відвів літак подалі від аеродрому, а потім катапультувався. На жаль, його парашуту забракло часу, щоб розкритись, і пілот загинув від удару об землю. Він став першою жертвою в загоні астронавтів NASA.
Наступний трагічний інцидент стався 28 лютого 1966 року. Того дня два літаки T-38 із чотирма астронавтами, що входили до складу основного та резервного екіпажів місії Gemini 9, здійснювали переліт на завод McDonnell Aircraft у Сент-Луїсі. Зниження відбувалося за умов поганої видимості. Один із літаків зумів здійснити успішну посадку, а ось екіпаж другого припустився помилки. Під час зниження Т-38 вдарився об дах будівлі, впав на летовище й вибухнув. Еліот Сі та Чарльз Бассетт, які були всередині, миттєво загинули. Як і Тед Фріман, вони не встигли побувати в космосі. Астронавти загинули на відстані 150 метрів від космічного корабля, що мав доставити їх на орбіту.
Фатальна пожежа на стартовому майданчику
Загибель трьох астронавтів у авіакатастрофах не надто позначилася на реалізації американської місячної програми. Навпаки, її темп навіть прискорився. NASA хотіла якнайшвидше почати експлуатацію корабля Apollo, побоюючись, що Радянський Союз може випередити Америку та першим досягти Місяця.
Це було непросте завдання, оскільки Apollo був абсолютно новим апаратом, до того ж значно більшим і набагато складнішим за обладнанням, аніж Mercury та Gemini. Навіть виробник був новим. Якщо перші два кораблі будував McDonnell Aircraft, то контракт на складання Apollo отримала North American Aviation, для якої це був перший космічний проєкт. Це додатково ускладнило процес введення в експлуатацію нового корабля.
Перший політ Apollo (місія AS-204) призначили на 21 лютого 1967 року. В його межах астронавти Вірджіл Гріссом, Ед Вайт і Роджер Чаффі мали «обкатати» корабель на навколоземній орбіті. Але перед цим слід було переконатися, що він готовий до космічного польоту. Тому екіпаж розпочав серію наземних тестів.
Як і на попередніх американських космічних кораблях, атмосфера всередині Apollo складалася з чистого кисню за тиску 0,3 атмосфери. Таке рішення давало економію маси, спрощувало систему життєзабезпечення та полегшувало процедуру виходів у відкритий космос. Але був і критичний недолік: чистий кисень пожежонебезпечний. Теоретично це не було загрозою під час польоту, коли в кораблі підтримувався знижений тиск. Проте, коли Apollo перебував на Землі, подібне було неможливим, оскільки він був розрахований на надлишковий тиск ізсередини, а не ззовні. Тому під час наземних тестів у його капсулі використовувалася атмосфера з чистого кисню при звичайному тиску.
Конструктори й астронавти добре розуміли потенційну небезпеку ситуації. Відомо, що екіпаж місії AS-204 повідомляв про свої побоювання з приводу вогненебезпечних матеріалів усередині кабіни Apollo. Після цього директор департаменту пілотованих польотів NASA Джозеф Ши розпорядився прибрати їх із корабля, але не проконтролював виконання доручення. Більше того, конструктори залишили поза увагою один важливий факт. Багато матеріалів, цілком безпечні в кисневій атмосфері за зниженого тиску, стають украй пожежонебезпечними у разі його підвищення.
Усе це склалося в рецепт трагедії, що трапилася 27 січня 1967 року. Того дня Вірджіл Гріссом, Ед Вайт і Роджер Чаффі вчергове залізли в кабіну корабля, який уже був установлений на ракету Saturn IB. Інженери закрили люки, надули кабіну чистим киснем, після чого Apollo було переведено на внутрішні джерела живлення.
Якоїсь миті в бортовій електромережі стався стрибок напруги. Через вісім секунд хтось із астронавтів крикнув: «Вогонь!» Подальші події відбулися блискавично. Астронавти спробували залишити корабель, але складна конструкція люка та підвищений тиск прирекли їх на миттєву смерть. За 17 секунд від початку пожежі інженери втратили зв’язок із екіпажем. Через 25 секунд температура всередині кабіни досягла тисячі градусів, а тиск зріс удвічі. Полум’я, нічим не стримуване, почало пожирати все на своєму шляху. Зрештою, межу міцності кабіни було перевищено і вона луснула.
Інженерам вдалося відкрити люк корабля лише за п’ять хвилин після початку пожежі. На цей момент астронавти вже померли. Подальший розтин показав, що їх убив не вогонь, а отруйні гази. Щоб ушанувати пам’ять загиблого екіпажу, NASA постфактум присвоїла місії, що не відбулася, позначення Apollo 1.
Загибель екіпажу, що сталася навіть не в ході космічного польоту, а під час наземного тренування, вразила американців. Розпочалося розслідування, на період якого реалізацію місячної програми було призупинено. Після його завершення NASA і North American Aviation зазнали жорсткої критики за численні конструкторські й організаційні прорахунки. Також був підготовлений докладний перелік рекомендацій і технічних змін, які потрібно було внести в конструкцію Apollo з метою уникнути повторення такої ситуації. Фактично корабель треба було зібрати заново.
Переробка Apollo вимагала часу, тому 1967 року США не провели жодного пілотованого запуску. Але, хоч астронавти й виявилися «прикутим» до Землі, це не вберегло їх від нових жертв. 1967-й забрав життя ще двох американських підкорювачів космосу. Одним із них був Ед Гівенс, який загинув у автокатастрофі, повертаючись додому з вечірки. Вже через чотири місяці NASA зазнало ще однієї втрати. 5 жовтня 1967 року через заклинення елеронів розбився Т-38 з астронавтом Кліфтоном Вільямсом. І Гівенс, і Вільямс теж не встигли побувати в космосі.
Відродження місячної програми
Навала смертей, що спіткала NASA, могла зламати хребет усієї місячної програми. Однак організація зуміла втримати удар. У 1967-1968 роках вона провела орбітальні тести оновленого Apollo. Їхній успіх відкрив шлях до першого пілотованого польоту нового корабля. Він відбувся у жовтні 1968 року. Через 21 місяць після страшної пожежі на мисі Канаверал американські астронавти повернулися в космос.
Як би дивно це не прозвучало, але зараз прийнято вважати, що пожежа Apollo 1 певною мірою «врятувала» місячний проєкт США. Адже, якби загибель екіпажу сталася під час однієї з пілотованих орбітальних місій, вона могла би призвести до закриття всієї програми. Співробітники NASA пізніше визнавали, що з огляду на поспіх, з яким будувався Apollo, подібна трагедія була майже неминучою — і питання полягало лише в тому, коли саме вона станеться.
Зрештою смерть астронавтів стала важливим «струсом» для всієї космічної галузі США. Вона призвела до корінної зміни процедур випробувань космічної техніки та стандартів безпеки, а перероблений Apollo став набагато безпечнішим кораблем. Безумовно, навіть після цього польоти на Місяць все ще лишалися дуже ризикованими. Але багато в чому саме завдяки трагічній спадщині Apollo 1 людина зробила перші кроки на Місяці. Шкода, що для цього NASA довелося втратити людей на Землі.
Ця стаття була опублікована у №1 (188) 2022 року журналу Universe Space Tech. Придбати цей номер в електронній або паперовій версії можна у нашому магазині.
