Глибоководні жолоби — це глибокі западини на дні океанів Землі, які є її унікальними особливостями як планети Сонячної системи. Вони утворилися внаслідок руху тектонічних плит і можуть сягати глибини у 10–11 км, утворюючи один із найдивовижніших ландшафтів нашої планети — ультраабісаль.
Космос на дні
На нашій планеті є місця, похмура таємничість яких може посперечатися із самою темрявою космосу. Зазвичай серед них згадують антарктичні льодовики, де життя майже неможливе, або ж приполярні пустелі на окремих островах Канадського Арктичного архіпелагу, які часто порівнюють із Марсом.
Однак є на Землі місця, які майже такі самі недоступні для людей, як і космічний простір, хоча при цьому вони максимально віддалені від нього. Йдеться про глибоководні жолоби — вузькі та довгі заглибини на дні Світового океану, дна яких ніколи не досягають сонячні промені, ландшафт нагадує поверхню космічного тіла, а нечисленні мешканці — іншопланетян.
Проте для того, аби зрозуміти, наскільки насправді глибокими є жолоби, треба подивитися, що буде, якщо поступово йти по дну моря, забираючись все глибше і глибше.
Насамперед виділяють зону між найвищою точкою, що опиняється під водою під час максимального припливу, і тією, яка стає суходолом у момент мінімального припливу. Вона називається літораллю й зазвичай являє собою вузьку смугу вздовж узбережжя, яка інколи розширюється до кількох кілометрів. Чудовим прикладом літоралі є низка українських лиманів: на їхньому тлі стає очевидно, що літораль — це зона, у порівнянні з якою будь-яка інша ділянка морського дна вважається глибокою.
Далі йде континентальний шельф — ділянка морського дна, на якій глибина повільно опускається до позначки 200 м. Північна частина Чорного моря чи район протоки Ла-Манш, де у десятках кілометрів від берега глибина може не перевищувати сотні метрів, — характерні його приклади. По суті, шельф — це частини континентального масиву, затоплені океаном. Між осадовими породами та базальтом тут, як і у значно сухіших місцях, лежить шар гранітів.
Якщо ж рухатися далі, то потрапиш на континентальний схил, де дно опускається під значно більшим кутом і швидко досягає глибини 2–3 км. Особливо виразними є материкові схили. Наприклад, біля узбережжя Північної Америки.
Ще нижче кут нахилу дна знову зменшується, і на глибинах до 4–5 км простягаються абісальні рівнини. Це велетенські улоговини, за розмірами співмірні з цілими країнами, обмежені континентальними схилами. Сонячні промені майже ніколи не досягають їхнього дна, і попри те, що батискафи неодноразово опускалися туди, про ці області ми й досі знаємо менше, ніж про поверхню Місяця.
Глибоководні жолоби розташовані навіть глибше, ніж абісальні рівнини. Для тамтешнього ландшафту в розрізі фауни застосовується термін «ультраабісаль». Про флору говорити не доводиться, адже на глибинах, більших за 5 км, її практично немає. Це справді безодні, де дно дуже круто спадає вниз і куди не проникає світло.
Утворення океанічних жолобів
Те, що всі найглибші зони океану мають форму вузьких і видовжених стрічок, які тягнуться вздовж узбереж континентів або острівних дуг, пояснюється особливостями їхнього формування. Як відомо, земна кора складається з великих блоків — тектонічних плит. Вони рухаються по в’язкому, відносно пластичному зовнішньому шару мантії нашої планети, й саме цей рух спричиняє землетруси та виверження вулканів.
Кора плит може бути континентальною, тобто містити згаданий вище шар гранітів, чи океанічною, тобто складатися тільки з базальтів та осадових порід. Деякі плити складаються з обох типів, деякі — тільки з океанічної.
У більшості випадків під час переходу від континентального схилу до океанічних глибин ідеться про одну й ту саму тектонічну плиту. Проте інколи тут зустрічаються два різні блоки літосфери: один із континентальною корою, інший — з океанічною. У такому разі океанічна плита починає занурюватися під континентальну й частково плавитися. Унаслідок цього формується глибока западина.
Її схили завжди пологіші з боку океанічної плити, що занурюється, і крутіші з боку континентальної. Саме таку структуру ми й називаємо глибоководним океанічним жолобом. При цьому занурення плити відбувається дуже повільно, тож ззовні він може здаватися цілком спокійним місцем.
Спосіб утворення глибоководних жолобів визначає те, що поверхнею нашої планети вони розподілені вкрай нерівномірно. Вони завжди розташовані в тектонічно активних зонах, причому переважно у так званому Тихоокеанському вогняному кільці, що оточує найбільший океан нашої планети.
Маріанський жолоб
Власне, саме в Тихому океані розташовані всі десять найглибших океанських жолобів. А загальна їхня кількість перевищує три десятки. Для порівняння, в Індійському та Атлантичному океанах великих жолобів лише по три, а у Північному Льодовитому їх немає взагалі.
Проте найвідомішим серед тихоокеанських жолобів є Маріанський, який водночас вважається й найглибшим у світі. Його глибину оцінюють по-різному, але зазвичай наводять значення 11 022 м. Розташований він у західній частині Тихого океану, поблизу однойменних островів. Його дно настільки важкодоступне, що люди вперше дісталися його лише 1960 року — всього за рік до того, як уперше ступили на поверхню Місяця. І донедавна кількість людей, які побували на дні цього жолоба, була меншою, ніж тих, хто відвідав наш природний супутник.
Тиск води на такій глибині складає 108,6 МПа, що у 1072 рази більше за нормальний атмосферний на березі моря. Проте там знайдені мікроорганізми, ракоподібні й навіть риби. Усі вони ніде не зустрічаються, крім цього місця, і ніколи не бачили світла Сонця та зір. Умови їхнього існування нагадують космос.
Крім того, попри свою недоступність, Маріанський жолоб вже несе негативні сліди людської діяльності. Саме у ньому осідають важкі токсичні відходи, які разом із річковою водою потрапляють до океанів.
Інші жолоби
Про Маріанський жолоб знають усі. Проте насправді решта не менш дивовижні за нього. Тонга, Філіппінський, Кермадек, Ідзу-Бонінський, Курило-Камчатський, Північний Новогебридський, Бугенвільський, Яп — усі вони достатньо глибокі для того, аби в них можна було повністю втопити гору Еверест.
Хоча Маріанський жолоб є найглибшим, звання найдовшого на Землі належить іншій тихоокеанській структурі — Чилійсько-Перуанському жолобу. Він простягнувся вздовж узбережжя Південної Америки на 5900 км, там, де плита Наска пірнає під Південноамериканську.
Найглибшим і найбільшим жолобом Індійського океану є Зондський, який витягнувся на 4–5 тис. км вздовж узбережжя Індонезії. Його найбільше глибина складає 7729 м неподалік від острова Балі.
Океанічні жолоби Атлантичного океану загалом мають відносно невелику протяжність, оскільки утворені невеликими тектонічними плитами. Найглибшим серед них є жолоб Пуерто-Рико, максимальна глибина якого сягає 8742 м. Це лише трохи менше, ніж висота Евересту.
Здавалося б, океанічні жолоби не мають нічого спільного з астрономією. Проте, розглядаючи планети Сонячної системи, серед унікальних явищ, доступних лише на Землі, поряд із біосферою варто згадати саме їх. Адже більше ніде не відбувається руху літосферних плит, а тим більше — немає місць, де вони стикаються під шаром рідини.
